Радянська космічна спадщина. Частина 1: інфраструктура

Тріумф радянського космосу ніколи б не відбувся без участі України. На Житомирщині народився головний ідейний натхненник радянської ракетної програми Сергій Корольов, а в цехах українських конструкторських бюро та машинобудівних заводів (насамперед дніпровського “Південмашу” і КБ “Південне”) народжувалася майже третина всієї ракетної промисловості СРСР: бортова автоматика, системи управління польотом, супутники, ракетні ступені та двигуни.

Після розпаду Союзу тепер уже самостійна Україна отримала у своє повне користування увесь виробничий ресурс і ракетно-космічну інфраструктуру, що була на її території на момент підписання Біловезької угоди. Попри великі сподівання, саме ця спадщина виявилася, мабуть, одним із найважчих тягарів минулого на шляху модернізації аерокосмічної промисловості України.

Старт власної космічної програми: чи все йде за планом?

29 лютого 1992 року указом президента було створено Національне космічне агентство України (зараз — Державне космічне агентство). З 1999 року НКАУ підпорядковані 20 різноманітних підприємств та заводів, задіяних у виробництві ракетно-космічної продукції.

Перша національна космічна програма України охоплювала період з 1992 до 1997 року. За її розробкою стояв Володимир Горбулін — засновник Національного космічного агентства України. Задля підтримання статусу космічної держави національна космічна програма України (НКПУ) пропонувала розвивати три основні пріоритетні напрямки космічної діяльності:

1. Розвиток космічних технологій — сюди передусім відносили технології супутникової телекомунікації та навігації, а також технології дистанційного моніторингу Землі (супутникового спостереження цивільного призначення).
2. Розвиток власних космічних апаратів — малися на увазі ракети-носії, супутники й інші конструкторські модулі, які могли бути використані у космосі.
3. Розвиток та вивчення можливостей мілітарного застосування космічних апаратів задля національної безпеки — з огляду на статус мирного геополітичного гравця цій сфері в Україні приділялася найменша увага (йдеться навіть не про надані бюджети, а про фактичні кроки, зроблені на цьому напрямку).

Бюджетні кошти переважно виділялися на підготовку кадрів, фінансування державних замовлень на космічне обладнання, науково-дослідницьку діяльність. Програма пропонувала приділяти увагу участі України в міжнародних космічних проєктах, а також проводити розвиток та модернізацію власних ракет, апаратів та об’єктів наземної космічної інфраструктури. Національне космічне агентство мало укладати міжнародні контракти (за законодавством України) задля забезпечення власних потреб у космічній діяльності.

Згідно положень закону України “Про космічну діяльність” (остаточно прийнятого 1996 року), країні належало узгоджувати п’ятирічний план (державну програму дій) щодо розвитку власного космічного сектора, після чого його мала проголосувати Верховна Рада та узгодити Кабмін.

Уже на цьому етапі можна побачити, як попри добре сформульовану на папері мету програми, фактично всередині вона містила багато гальмівних факторів. По-перше, як і за радянських часів, це повне привласнення державою всіх активів космічної промисловості. Пострадянська Україна була неспроможна самотужки забезпечити потрібну кількість держзамовлень, аби розігнати власну ракетну промисловість. Млява політика у сфері налагодження контактів на міжнародній арені поруч з великою конкуренцію на ринку теж вела до браку іноземних замовлень. В результаті машинобудівні підприємства, здатні виробляти ракетну та супутникову продукцію, переважно залишалися у стані простою та були збитковими для держави.

Аби вийти за межі цього замкнутого кола, Україні була вкрай необхідна участь у глобальній космічній ініціативі. Вельми пощастило лише 1997 року (не тільки тому що в цьому році в космос вирушив Леонід Каденюк), разом зі стартом міжнародного проєкту зі зведення плавучого космодрому — “Морський старт”. Цей проєкт міг принести не просто великі замовлення на виробництво українських ракет, але й дуже корисний досвід побудови та здійснення запусків з морських платформ.

Відсутність власного космодрому: Sea Launch та “Зеніт-3SL”

Одна з найбільших проблем українського космічного сектора (й досі актуальна) — відсутність власного космодрому. Відтак, усі минулі запуски українських ракет проводилися з території орендованих майданчиків для запуску, переважно з казахстанського “Байконура”, російського “Плєсєцка”, а іноді й зі стартового майданчика Космічного центру Кеннеді на мисі Канаверал (саме звідти був запущений український супутник “Січ 2-30”, щоправда, вже на американській ракеті Falcon 9).

У схожій ситуації відсутності власного космодрому цікавою альтернативою для України міг стати розвиток інфраструктури горизонтальних космічних запусків, коли запуск ракети-носія відбувається з борту літака, який для свого злету використовує звичайні злітні смуги.

На підтвердження цієї думки можна розглянути досвід розробки американської ракети-носія горизонтального зльоту LauncherOne для виведення малих супутників на низькі навколоземні орбіти. Розпочавши роботу над ракетою ще 2007 року, за 13 років інженери Virgin Galactic вдосконалили технологію, та навіть провели чотири успішні (з шести здійснених) запуски ракети з системи підвіски, розташованої під крилом літака Boeing 747-400. І хоча доля горизонтальних космічних запусків, як і раніше, становить дуже малу частку на ринку, технологія залишається робочою альтернативою для країн без власного космодрому.

У 1994 році на базі Ан-225 була розроблена двоступенева багатоцільова авіаційно-космічна система, в якій мали на меті використовувати “Мрію” для здійснення горизонтальних космічних запусків. Проєкт навіть було представлено на Всесвітньому салоні винаходів, наукових досліджень та промислових інновацій у Брюсселі “Еврика-94”. Однак, попри здивування та враження глядачів, жодного замовлення на розробку подібної системи космічних стартів Україна так і не отримала. У подальші роки незалежності “Мрія” більше не використовувалася за своїм цільовим призначенням, перетворившись на суто транспортний літак.

Удача до нас прийшла з іншого боку. У 1995 році Національне космічне агентство України приєдналося до ініціативи “Морський старт” (Sea Launch), яка була заснована одразу кількома світовими важковаговиками ракетно-космічної галузі: американською Boeing, норвезькою Kvaerner, українським КБ “Південне” з “Південмашем”, а також російською корпорацією “Енергія”. Левова частка капіталу мала західне походження: частина коштів, залучених Boeing, склала 40%, а Kvaerner — 20%.

Головною метою проєкту Sea Launch була побудова плавучої океанічної платформи для комерційних ракетних запусків. Стартовий майданчик мав розташовуватися поблизу екватора, а його конструкція дозволяла запускати на орбіту доволі важке корисне навантаження (від 3 до 6 тонн). Це був один з найамбітніших космічних проєктів кінця ХХ століття.

Для України це була напрочуд вдала можливість набути вельми необхідного досвіду в будівництві плавучих стартових майданчиків. І шанс позбутися залежності від чужих космодромів. Sea Launch був суто приватним бізнес-проєктом, без жодної копійчини державного фінансування.

Норвезька Kvaerner займалася зведенням морської платформи (для цього була модифікована платформа з добування нафти), а також командного судна — Sea Launch Commander, яке мало виконувати роль центру управління космічними запусками. Компанія Boeing відповідала за розробку модуля корисного навантаження, а російське НПО “Енергія” опікувалося розробкою ракетних двигунів. КБ “Південне” та завод “Південмаш”, зі свого боку, переймалися будівництвом ракети.

Українська двоступенева ракета “Зеніт-2” була ідеально сумісною з інфраструктурою для космічних запусків, яку запропонувала Sea Launch. Але спочатку ракету все одно слід було удосконалити. Оновлена її версія додала ще один ступінь та згодом була презентована як “Зеніт-3SL”. Сума контракту “Південмашу” на виробництво 20 ракет “Зеніт-3SL” склала $625 млн. Це був перший справді великий комерційний успіх українського космосу після розпаду Союзу.

Упродовж двох десятиліть “Морський старт” пережив низку дійсно яскравих моментів і успішних місій, проте його спіткала сумна доля. 2009 року компанія оголосила, що розпочинає процедуру банкрутства та реорганізації згідно зі статтею 11 Кодексу США про банкрутство. Серед головних названих причин занепаду була неспроможність платформи наростити кількість своїх запусків, адже спочатку планувалося їх виконувати по 2-3 послідовно, проте насправді такого технічного рішення так і не запропонували. Внаслідок уповільнення темпів космічних запусків витрати на обслуговування Sea Launch поступово почали перевищувати її прибутки. Втім, навіть після банкрутства платформа не припинила свого існування.

Росія у класичному для себе стилі “з’їла” усі акції компанії під час її реорганізації у 2010 році, отримавши частку в 97%. Однак, утративши доступ до українських “Зенітів” через анексію Криму та розв’язання гібридної війни у 2014 році, змогла провести лише 1 запуск. Щоб вирішити цю проблему, росіяни планували переобладнати під запуски з платформи власні ракети “Союз-5”, проте ці наміри лишилися на папері.

РФ остаточно заморозила пуски з морської платформи 2020 року. Причому, не виключно в переносному значенні. Плавучий стартовий майданчик буксирували до порту “Слов’янка” у Приморському краї (на південний захід від Владивостока) 25 березня 2020 року. Ця локація і сьогодні вказана як порт базування одного з найамбітніших плавучих космодромів минулого. Згідно заяви керівництва “С7 Космічні транспортні системи” (теперішнього власника платформи), утримання плавучого майданчика в порту коштує компанії $1 млн на місяць. Зовнішня російська політика зробила все можливе, щоби Sea Launch навічно вмерзла у лід занедбаного порту на самій східній околиці недоімперії. Зрештою, це класична та дуже показова історія участі Росії у міжнародних проєктах.

Ідейним продовжувачем “Морського старту” мала стати ініціатива “Наземний старт”, концепт якої з’явився в січні 2004 року. Ініціатива пропонувала запускати корисне навантаження масою до 4 тонн не з морського, а з наземного стартового майданчика космодрому “Байконур”, використовуючи для цього українські ракети-носії “Зеніт-2SLБ”, “Зеніт-3SLБ” та “Зеніт-3SLБФ”. Крім Росії й України, до проєкту приєдналися і США. В період з 2008 до 2017 року було проведено сім успішних запусків (переважно супутників AMOS, Intelsat, MEASAT), проте агресивна політика росіян повністю перекреслила ці плани, фактично втративши доступ до українських ракет-носіїв (запуск 2017 року відбувся на ракеті “Зеніт-3SLБФ”, яка була виготовлена та поставлена в Росію до 2014-го).

Бразильська “Алкантара”: чорна діра для космічного бюджету України

Інша спроба України отримати власний стартовий майданчик для космічних запусків пов’язана з бразильським космодромом “Алкантара”. Побудова космодрому в екваторіальній зоні Бразилії розпочалася ще 1982 року, а перший ракетний запуск з його території було здійснено у 1990-му. Попри систематичне проведення космічних стартів, інфраструктура космодрому була або повністю відсутня (при космодромі не було ані морського порту, ані аеропорту), або перебувала у вкрай занедбаному стані. Фактично, навіть на початку третього тисячоліття “Алкантара” залишалася у статусі великої космічної недобудови.

Проте це не завадило Україні долучити до доволі сумнівного довгобуду власні кошти. В 2003 році, ще за часів каденції президента Леоніда Кучми, між керівництвом України і Бразилії було укладено договір щодо співпраці в добудові нових стартових майданчиків космодрому, з яких мали б проводитися запуски українських ракет-носіїв. За умовою угоди, до 2006 року Україна мала побудувати ракету-носій “Циклон-4” (ідейного продовжувача ще радянської ракети “Циклон-3”), а Бразилія — створити на своєму космодромі всю необхідну інфраструктуру для її запуску (зокрема аеропорт та морський порт), а також центр для управління космічними польотами та командний пункт. Доля інвестицій України у цей амбітний проєкт спочатку склала $240 млн, а для обслуговування майбутніх запусків був навіть заснований українсько-бразильський консорціум, який отримав назву Alcantara Cyclone Space.

Однак політична та економічна турбулентність в обох країнах постійно переносила як строки розробки української ракети, так і добудови космодрому. “Алкантара” перетворилася на справжню чорну діру як для українських бюджетних, так і для кредитних грошей, які “Південмаш” брав у закордонних банках для побудови тестового прототипу “Циклон-4”. На початку другого десятиріччя проєкту особливо загострилася бюрократична війна всередині Alcantara Cyclone Space щодо розподілу обов’язків серед країн-учасниць. Це був початок кінця.

Крапку поставила Бразилія — 2015 року країна однобічно вийшла з угоди та ліквідувала спільний консорціум, повністю припинивши будь-які контакти з українськими колегами. Пізніше КБ “Південне” та “Південмаш” оцінили свої збитки від участі у проєкті в $800 млн.

Що ж до “Циклона-4”, який так і не злетів, на момент виходу Бразилії з проєкту він перебував у статусі тестового макета. Для того, щоб не згортати програму на фінальній стадії розробки, у 2017 році КБ “Південне” звернулося до канадської компанії з американським корінням — Maritime Launch Services (MLS). Було вирішено модернізувати ракету до версії “Циклон-4М”, і проводити її запуски з канадського космодрому Кансо у Новій Шотландії, починаючи з 2018 року.

На жаль, у цій майже щасливій історії із врятуванням потенціалу “Циклон-4” було одне бридке “але” — як і у випадку з бразильцями, на момент укладання угоди MLS не мала власного космодрому на території Канади, а лишень планувала його будівництво. Подальша забюрократизованість призвела до того, що тільки станом на серпень 2022 року MLS отримала дозвіл на будівництво стартового майданчику, а фактичний старт будівельних робіт відбувся у вересні минулого року. Наразі точно відомо, що український “Циклон-4М” не злетить з Кансо до 2025 року.

Утім, сама MLS продовжує вірити у свій проєкт. Компанія планує використовувати “Циклон-4М” як основну ракету для доставки корисного навантаження на орбіту та проводити до восьми її запусків на рік. Буде чудово, якщо ці плани надалі не зазнають переносів.

За часів незалежності Україна зробила декілька рішучих спроб розвинути інфраструктуру для запуску власних космічних місій. Цей досвід був двояким — якщо “Морський старт” слугував сильним поштовхом для відновлення промислово-виробничої бази України, то участь у бразильській “Алкантарі” стала великою іміджевою плямою для українського космосу. Міжнародні інвестори не поспішали вкладати свої гроші в побудову ракет, яка розтягувалась на десятиріччя.

Резюмуючи, можна констатувати, що найбільш успішними виявлялися не державні, а саме приватні космічні ініціативи. Цей приклад і сьогодні є показовим, бо ще на межі тисячоліть він окреслив загальносвітову тенденцію для всього ринку ракетних запусків — ведення космічної діяльності саме за рахунок приватних аерокосмічних компаній.

Прикро, що попри весь свій шлях, країна так і не подолала одну з найбільших проблем своєї космічної програми — відсутність власної інфраструктури для проведення космічних запусків. Але й це не було основною бідою космічного сектора пострадянської України. Спільна українсько-російська промислово-технічна база, сформована ще за часів СРСР, невблаганно змушувала Україну співпрацювати у ракетобудівній галузі зі своїм потенційним ворогом і кривдником. Подібна “співпраця” гальмувала як розвиток, так і модернізацію української ракетної промисловості під західні стандарти. Читайте про це у продовженні нашого матеріалу.