“Золотий купол” Пентагону: який вигляд матиме нова американська система протиракетної оборони

Не пробувши в Овальному кабінеті й одного повного тижня, новообраний американський президент Дональд Трамп заявив про необхідність створення нової материкової системи протиракетної оборони США за аналогією з ізраїльським “Залізним куполом”. Указ про це президент підписав 27 січня 2025 року. Втім, територія Ізраїлю у 445 разів менша за розміри США. Це вже свідчить, що нова система ПРО стане справжнім технологічним викликом для промислового сектора країни та її економіки загалом.

І поки новий міністр оборони Піт Гегсет узгоджує всі деталі амбіційного мегапроєкту США (еталонна архітектура нової системи ПРО має бути представлена за 60 днів з моменту підписання указу), ми вирішили проаналізувати, який вигляд матиме американська версія “Залізного купола”, чи точніше, “Золотий купол”, оскільки проєкт уже змінив назву.

СОІ: перші концепції комплексної архітектури ПРО часів Холодної війни 

Стратегічна оборонна ініціатива, або СОІ — програма, яка з’явилася у США за каденції президента Рональда Рейгана 1983 року. У своїй кінцевій меті СОІ пропонувала створення розгалуженої системи протиракетної оборони, якій належало містити в собі системи перехоплення ракет космічного базування. Цей протиракетний щит мав покривати усю територію Сполучених Штатів. На початковому етапі програмою керувала Організація із захисту від балістичних ракет (BMDO).

Дослідницькі роботи стартували одразу після затвердження бюджету СОІ у 1983 році. Протиракетні засоби космічного базування передбачали не лише розміщення супутників-перехоплювачів на орбіті. Навпаки, у програмі вивчили багато альтернативних методів протидії балістичним ракетам під час їхнього космічного польоту. 

На початковому етапі появи СОІ американці розглядали варіант саме розгортання на орбіті Землі угруповання супутників-перехоплювачів, озброєних звичайними зенітними ракетами. Це мало стати концептуальним продовженням системи BAMBI (BAllistic Missile Boost Intercept), запропонованої у США ще у 1960-х роках. Проєкт передбачав розміщення на орбіті перехоплювачів космічного базування (SBI) — по суті, ракетних супутників для знищення балістичних ракет на етапі їхнього космічного польоту. Того разу BAMBI так і не була реалізована через підписання у 1960-х низки міжнародних угод про обмеження базування зброї у космосі. Але концепцію остаточно не відкинули — вона з’явилася на самому початку розробки СОІ.

Однак перші дослідження доцільності розміщення таких систем у космосі одразу виявили декілька слабких місць, тому від нової програми перехоплювачів космічного базування (що отримала назву Brilliant Pebbles) вирішили відмовитися. По-перше, такі супутники дуже складно було реалізувати технологічно, через що вартість робіт з їхньої розробки та розгортання перевищувала всі допустимі бюджети. По-друге, ракетні супутники прямо суперечили основним положенням Договору про космос (OST) від 1967 року, ініціатором створення якого й були США. Ці фактори змусили BMDO зосередитися на розробці інших систем ракетної протидії космічного базування. 

Серед основних альтернатив розглядалися лазерні, електромагнітні, надвисокочастотні та кінетичні засоби протидії. Ракетні засоби перехоплення також уважалися надійною та порівняно дешевою технологією. Проте на пізніх етапах розвитку ініціативи їх запропонували розгортати не в космосі, а реалізовувати як нові типи зенітних ракет типу Земля—космос та повітря—космос (які мали запускатися з бортів винищувальної реактивної авіації). Тобто, на пізніх етапах розвитку СОІ протиракети вбачалися останнім ешелоном ракетного захисту, а ось на ранніх етапах боротьби з балістичними ракетами основна ставка робилася саме на лазерні супутники та інші аналоги.

Для супутників СОІ в різні періоди розвитку програми пропонувалося використовувати відразу декілька типів лазерів:

• Рентгенівський — цей лазер мав спровокувати ядерний вибух, що генерував би велику кількість іонізуючої плазми у спеціальних ядерних стрижнях, розміщених всередині ракети-носія. Таке високоінтенсивне рентгенівське випромінювання у перші секунди після вибуху створило б направлений лазер високої інтенсивності, який би цілився в балістичні ракети, виводячи їх з ладу. Подібні ядерно-лазерні ракети отримали назву Excalibur. Для того щоб оминути положення OST, що прямо забороняли розміщення ядерної зброї на орбіті, ракети мали запускатися з підводних човнів у перші секунди фіксації балістичних пусків з боку СРСР. Утім, значна технологічна складність конструкції та кінцева необхідність підриву ядерного заряду в космосі призвели до скасування концепції направленого рентгенівського лазера.
• Хімічні лазери MIRACL (Mid-Infrared Advanced Chemical Laser) — цей тип пропонувалося використовувати з орбіти, розмістивши їх на спеціально обладнаних супутниках (за іншими пропозиціями, на орбітальних станціях), що отримали назву Battlestar. Генерація лазерного імпульсу досягалася завдяки хімічній реакції, а сам лазер мав бути спрямований на тонкі металеві стінки фюзеляжу ракети, що злітає. Під час наземних іспитів лазер потужністю 2,2 МВт зміг зруйнувати макет ракети на відстані кілометра. Однак цього було замало у масштабах космічних відстаней, тож систему MIRACL далі модернізували, намагаючись підвищити її потужність, аж до скасування СОІ у 1993 році.
• Орбітальні дзеркала. Ще одним типом лазерної зброї у концепції СОІ мала стати система орбітальних дзеркал, які б відбивали лазерний промінь, направлений на них з наземних станцій. Це була найлегша в реалізації та економічно приваблива модель орбітальної лазерної установки. Але й вона зіткнулася зі значними технічними перешкодами — через великі відстані та високий коефіцієнт поглинання земної атмосфери наземні лазерні установки мали б генерувати початковий лазер потужністю 1000 ГВт та вище. Це потребувало побудови спеціальних електростанцій (зокрема й атомних), які б живили лазер у випадку ракетного нападу. В іншому разі існував ризик перевантаження всієї енергосистеми США. 

Серед інших, нелазерних концепцій, які запропонувала СОІ за 10 років свого існування, були випромінювачі нейтральних частинок, які могли б генерувати направлений потік субатомних частинок, розігнаних до швидкості світла для бомбардування електричних схем наведення балістичної ракети. Плюс рельсотрони, які б генерували направлене електромагнітне випромінювання. А також вольфрамова картеч, що вивільнялася б підривом ядерної боєголовки безпосередньо поблизу ракети.

Окремим концептом виступала кінетична зброя, представлена проєктом HOE (Homing Overlay Experiment), що був розроблений Lockheed ще у 1970-х роках. Проєкт запропонував створення системи кінетичного перехоплення, що могла б виводити ядерні боєголовки з ладу, зіштовхуючись із ними на швидкості 12-15 км/с. Хвостове оперення кінетичного боєприпасу HOE мало вигляд механічної парасольки діаметром 4 м, яка розгорталася під час виходу ракети у космос. Головним недоліком стала украй мала зона ураження, що обмежувалася діаметром самої механічної парасольки. Це, зі свого боку, вимагало від НОЕ наявності досконалої системи наведення на ціль, чого було дуже складно досягти наприкінці минулого сторіччя.

Загалом відбулося чотири іспити НОЕ. Перші три завершилися невдало, а під час четвертого кінетична система начебто змогла перехопити міжконтинентальну балістичну ракету Minuteman на висоті 160 км. Успіх четвертого тесту НОЕ у 1993 році поставили під сумнів у матеріалі видання The New York Times. Зокрема, там йшлося, що результати випробування були сфальсифіковані задля отримання додаткового фінансування та пролонгації проєкту. За резонансною публікацією навіть провели урядове розслідування, у підсумку якого представники Пентагону зізналися у Конгресі, що справді спотворили деякі результати четвертого іспиту. Втім, критично вони не впливали на загальний успіх системи.

Ситуація з підтасовкою даних четвертого тестування НОЕ добре ілюструє увесь 10-річний шлях СОІ. Сьогодні деякі дослідники впевнені, що основною метою створення програми було не фактичне розгортання систем ПРО у космосі, а стимулювання головного стратегічного суперника США, СРСР, до старту нового економічно виснажливого технологічного протистояння. Наразі нам невідомо, чи справді такою була стратегічна ціль, яку переслідувала СОІ, але факт залишається фактом: саме за часів її розвитку СРСР зазнав краху та припинив своє існування. Два роки потому, у 1993-му, програму згорнули як недоречну, адже США втратили ключову загрозу, через яку вона була започаткована. 

За різними оцінками, за 10 років існування ініціативи США витратили на неї від $100 млрд до $200 млрд. І хоча деякі програми, запропоновані СОІ, дійсно безжально “проїли” ці гроші, інші призвели до розвитку технологій космічної ПРО, які у видозміненому вигляді використовуються США до сьогодні. Кілька положень, викладених у СОІ ще у 80-х роках минулого століття, у 2019 році були реанімовані у межах концепту новоствореного Агентства з космічного розвитку (SDA).

Організація ПРО на невеликих територіях: приклад Гуаму 

Особливість протиракетного “Залізного купола”, який стоїть на захисті Ізраїлю, полягає в тому, що він поширюється над доволі обмеженою за площею територією. Одна батарея “Залізного купола” закриває 388,5 км² (або 150 миль²). У випадку з Ізраїлем, загальна площа якого становить трохи більше 22 000 км², грамотне розміщення обмеженої кількості подібних батарей ПРО допоможе повністю затулити територію країни від ракетного нападу.

Материкова ж територія США просто не здатна використовувати системи на кшталт “Залізного купола”, адже їхнє розгортання коштувало б американському бюджету від сотень мільярдів до кількох трильйонів доларів. Утім, концепт “Купола” добре підходить для захисту американських анклавів поза межами США, наприклад острова Гуам, розташованого за 3000 км від Тайваню. У разі початку збройної агресії з боку КНР він буде використовуватися як основний форпост присутності американської авіації та флоту в регіоні.

Протиракетна оборона острова Гуам стала особливо актуальною на початку 1990-х років, коли крах Радянського Союзу змусив американців спрямувати вектор своєї уваги на нові виклики, насамперед на КНДР та Ірак під керівництвом Саддама Хусейна.

Тихоокеанський острів Гуам загальною площею 543,9 км² містить базу ВПС Андерсен та базу ВМС у затоці Апра. Наприкінці 2024 року для захисту цих об’єктів Агентство з протиракетної оборони США (MDA) вдало випробувало нову систему ПРО — Aegis. Система використовується для перехоплення ракет на середньому етапі польоту, коли вони ще перебувають у космічному просторі. Для відстеження ракетної загрози була задіяна армійська радіолокаційна станція спостереження та управління AN/TPY-6, що стоїть на озброєнні ВМС США.

Під час минулорічних іспитів була продемонстрована і система протиракетного захисту на великих висотах, або THAAD (Terminal High Altitude Area Defense), націлена на знищення балістичних ракет на заключному етапі польоту, вже після їхнього повторного входу в атмосферу Землі.

Останнім, але не менш важливим елементом балістичної протидії є протиракетний комплекс Patriot, який перебуває на озброєнні армії США з 1982 року. Попри поважний термін служби, система й дотепер демонструє успішні показники перехоплення балістичних ракет, про що свідчить досвід війни в Україні, де ця ПРО активно використовується для відбиття ракетних атак росіян, зокрема й для перехоплення нових типів маневрених гіперзвукових ракет.

Утрьох разом THAAD, Aegis і Patriot формують удосконалену інтегровану систему протиповітряної та протиракетної оборони острова, або EIAMD (Enhanced Integrated Air and Missile Defense System), яка у змозі забезпечити комплексний захист від майже усіх відомих на сьогодні типів ракетних загроз, включно з гіперзвуковими ракетами, здатними до маневрування. Американський Гуам — вдалий приклад застосування системи ПРО на кшталт ізраїльського “Залізного купола”, проте цей результат досягається тільки завдяки обмеженій площі використання.

Попри відносно надійний рівень захищеності та можливість сферичного відслідковування ракет (що дійсно важливо при побудові протиракетного захисту на острові), слід усвідомлювати, що EIAMD — це система ПРО саме наземного базування. І нехай MDA стверджує, що у деяких аспектах вона покладається на дані супутникового відстеження Tranche 0, космос на задіяний у цій архітектурі напряму. До того ж, на повне введення усіх компонентів системи EIAMD у експлуатацію тільки на одному Гуамі може знадобитися до 10 років.

Уже зараз у високих кабінетах Пентагону усвідомлюють, що для захисту від сучасного ракетного потенціалу супротивників американські сили потребуватимуть комплексної багаторівневої системи відстежування та перехоплення балістичних ракет, якій обов’язково слід містити і космічну компоненту. Причому не тільки для виявлення балістичних ракет, але й для їхнього знищення у космосі. 

Перспектива розміщення перехоплювачів космічного базування 

Указ щодо зведення американського “Золотого купола” прямо вказує на те, що США розглядають можливість розгортання “гіперзвукових та балістичних космічних сенсорних шарів, поширених космічних перехоплювачів, розширеної космічної архітектури винищувачів, можливостей відбиття залпових ракет до запуску, некінетичних спроможностей протиракетної оборони, а також можливостей перехоплення на нижній і кінцевій частині”. Загостримо увагу на пункті про можливість розміщення космічних перехоплювачів.

Текст січневого указу Трампа прямо натякає на те, що США починають переглядати свої положення про мораторій на розміщення конвенційної зброї у космосі. Слід також наголосити, що технічні можливості, які стояли на заваді розгортання подібної зброї на орбіті у минулому сторіччі, здійснили значний крок уперед, зробивши перспективу розгортання перехоплювачів космічного базування не тільки реалістичною, але й набагато дешевшою, оскільки нові багаторазові ракети та використання метанового палива неабияк знизили вартість доставки корисного вантажу на орбіту.

Основною перешкодою залишаються юридичні зобов’язання, які взяли на себе США в контексті низки міжнародних договорів, що прямо забороняють розгортання зброї на орбіті, передусім Договору про космос від 1967 року. На думку деяких аналітиків, почавши розгортання перехоплювачів у космосі, США створять прецедент, який призведе до симетричної відповіді з боку російського та китайського урядів щодо старту побудови власних систем ПРО космічного базування. Проте один з останніх звітів щодо протиракетної оборони адміністрації американського президента стверджує, що “росія зберегла та модернізувала свою власну систему протиракетної оборони, розроблену для захисту москви від удару США”. 

У будь-якому разі, дійсність, із якою зіткнулися США, свідчить, що їхні стратегічні супротивники вже мають на своєму озброєнні ракети нової генерації. І на ці загрози сьогоднішня американська система ПРО просто не здатна реагувати адекватно.

Слід згадати і про альтернативу конвенційному озброєнню на орбіті, а саме — лазерні системи ураження та променеву зброю зі спрямованого потоку нейтрально заряджених частинок, яка б скористалася електромагнітним імпульсом для боротьби із ракетними цілями.

Останні концепції щодо розробки та розміщення таких систем на орбіті лунали ще за часів першого терміну Дональда Трампа, у 2018 році. Тоді перший заступник міністра оборони з дослідження та інжинірингу Майкл Гріффін виступив із заявою, що подібна неконвенційна космічна зброя нового покоління для боротьби із балістичними ракетами з’явиться на озброєнні США за кілька десятків років.

Експеримент з випромінювачем нейтральних частинок Neutral Particle Beam (NPB) був проведений США ще 1989 року. Саме тоді з’ясувалося, що направлений потік нейтральних частинок можна зробити достатньо вузьким та потужним для виведення з ладу балістичних ракет, які щойно злетіли зі своїх стартових майданчиків, шахтних комплексів, субмарин тощо.

Головною перевагою перехоплювачів космічного базування залишається їхня можливість протидії ракетній загрозі на початкових етапах старту, коли сама ракета перебуває на етапі розгону, який триває в середньому 3-4 хвилини. Через особливості цього розгінного періоду ракета не в змозі здійснити маневрування (якщо йдеться про гіперзвук), або задіяти пастки, або ж вивільнити хибні цілі (на що здатні деякі балістичні та крилаті ракети на заключних етапах свого польоту).

Разом із тим ця особливість ранньої реакції виступає й головною ахіллесовою п’ятою космічних перехоплювачів, адже залишає вкрай обмаль часу на фіксацію, верифікацію та протидію потенційній цілі. Навіть якщо уявити, що супутники попередження про ракетні пуски встигнуть класифікувати запуск балістичних ракет через пів хвилини після старту, у системи ПРО космічного базування залишиться від 150 до 210 секунд на відстеження точної траєкторії та ураження цілі.

З огляду на всі наведені вище нюанси, можна констатувати, що системам перехоплення балістичних загроз космічного базування слід відповідати двом основним параметрам: бути багаточисельними та розташовуватися на низькій орбіті (LEO), не вище 600 км, задля забезпечення необхідної швидкості реакції. У своєму аналізі цієї зброї протидії Тодд Гаррісон, старший науковий співробітник Американського інституту підприємництва (AEIdeas), дійшов висновку, що розгортання супутникового угруповання з 1900 перехоплювачів космічного базування може затребувати від США від $11 млрд до $27 млрд. Додамо, що космічні перехоплювачі — це лише один елемент з комплексної та багаторівневої архітектури глобальної ПРО, яка у своєму повному вигляді потребуватиме значно більших бюджетних вливань. 

Основні перепони для появи американського “Золотого купола”

Попри фактор дороговартісності, нова концепція американського “Золотого купола” зіштовхується і з іншими перепонами. Прагнення адміністрації Трампа створити в США аналог саме “Залізного купола” доволі дивне, оскільки система ПРО, що стоїть на захисті Ізраїлю, докорінно відрізняється від тієї, яку потребують США.

Якщо оригінальний “Залізний купол” передусім націлений на захист від ракет малої дальності та артилерійських снарядів, то головною загрозою для материкової частини США здебільшого є міжконтинентальні балістичні ракети. Це принципово різні системи, з якими ізраїльська ПРО просто не налаштована працювати. До цього додаються ще й гіперзвукові ракети, які сьогодні теж не становлять небезпеки для ізраїльтян, оскільки Іран, Хамас чи Хезболла їх взагалі не мають.

Важливо також зауважити, що будь-яка система ракетної протидії — наземного, повітряного чи космічного базування — стикається з проблемами, коли йдеться про протидію залповим ракетним атакам. Той самий ізраїльський “Залізний купол”, покликаний слугувати головним референсом для нової американської ПРО, не зумів перехопити увесь залп із понад 180 іранських балістичних, крилатих ракет та БПЛА, пропустивши деякі з них углиб країни. Будь-яка система ПРО завжди передбачатиме певну похибку та допускатиме невеликий відсоток влучань. Але у випадку потенційного протистояння із ядерними державами пропуск навіть однієї ядерної боєголовки може призвести до катастрофічних наслідків на Землі.

Наріжним каменем нової системи ПРО може стати й бажання Дональда Трампа розробити її цілковито з американських компонентів на території США. Це, зі свого боку, потребуватиме багатомільйонних інвестицій у промислову інфраструктуру, деякі елементи якої знадобиться побудувати з нуля. Ще одна з можливих перепон — постане питання підготовки кваліфікованих кадрів, які будуть задіяні у розробці високотехнологічних компонентів і датчиків. Отже, перенесення повного циклу виробництва на територію США прогнозовано призведе до збільшення кінцевої вартості такої системи.

Не треба ігнорувати й фактор активного залучення систем штучного інтелекту в організацію архітектури майбутньої системи протиракетної та протиповітряної оборони. У серпні 2024 року дослідницький підрозділ General Dynamics Information Technology представив свій новий інструмент під назвою Defense Operations Grid-Mesh Accelerator (DOGMA). Система здатна збирати та обробляти величезний масив даних, отриманих із сенсорів супутників спостереження та наземних станцій, з метою обрання найшвидшого маршруту попередження Командного центру з ракетної протидії про загрозу балістики або БПЛА. У GDIT переконують, що їхній новий інструмент на базі ШІ буде здатний використовувати і комерційні канали зв’язку, на кшталт Amazon Web, Starlink тощо. Проте, аби цей рівень взаємодії працював надзвичайно надійно, США спочатку необхідно розробити єдиний стандарт програмного забезпечення, яким будуть керуватися як військові, так і цивільні супутники. Чи варто казати, що не всі комерційні супутникові компанії у захваті від такої ідеї?

Як бачимо, перед США стоїть дійсно епохальний виклик у питанні побудови нової системи ПРО. Та попри наявні перепони, указ Трампа твердо декларує прагнення нової адміністрації Білого дому забезпечити стабільний “мир через силу”. Виходячи з цієї позиції, створення нової системи ПРО для материкової частини США справді виправдане. Адже все більше країн світу сповідують саме такий — силовий — підхід у власній зовнішній політиці, фактично не залишаючи американцям іншого виходу, окрім як вкладати дедалі більше коштів у посилення власної національної безпеки.