Що дозволено у космосі, частина 1: Договір про космос – мирна ініціатива під час глобальної кризи

Попри більш ніж 60-річну історію польотів у космос, він незмінно залишається для нас абсолютно новою сферою діяльності. Щоб ефективніше регулювати освоєння орбіти та найближчих космічних тіл, на Землі триває робота з упорядкування та оновлення законодавчої бази. Космічне право покликане регламентувати багато аспектів поведінки в космосі, від мораторію на розміщення озброєнь на орбіті до контролю над рівнем орбітального сміття.

У нашій новій рубриці “Що дозволено у космосі” ми розповімо, як зароджувалося космічне право, і які механізми законодавчі еліти намагаються закласти в нього. Нижче йтиметься про створення Договору про космос — першого міжнародного правового акта, який регламентує політику поведінки країн на орбіті. Документ мав на меті раз і назавжди зробити космос вільною від озброєння зоною, проте затяжний період Холодної війни всю другу половину ХХ століття випробовував цю мирну ініціативу на міцність.

Біля витоків формування космічного права

З моменту першого запуску на орбіту космічні апарати почали залучати в гонку озброєнь, і, окрім наукової, вони мали на меті збереження національної безпеки. 1958 року Генеральна Асамблея ООН сприяла утворенню Комітету з використання космічного простору з мирною метою (COPUOS), до складу якого увійшли 18 представників. За рік комітет був заснований як постійний орган при ООН, а його чисельність зросла до 24 членів.

На початку 1966 року комітет представив в ООН резолюцію за №2222 (XXI), яка закликала якщо й не до повного мораторію на розробку військових космічних технологій, то хоча б до затвердження прозорих правил цієї гри для всіх.

Саме 27 січня 1967 року слід вважати датою появи першої міжнародної нормативно-правової бази у сфері космічної діяльності. Цього дня було укладено перший договір ООН, який дотепер регламентує космічну діяльність національних держав. Документ доповнював текст резолюції №2222 та отримав назву “Договір про принципи держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла” (Outer Space Treaty, далі OST).

Декларація не була першою. Деякі її положення посилалися на більш ранній текст договору від 1963 року (про часткову заборону ядерних випробувань), резолюцію 1884 про загальне і повне роззброєння, а також тези першої редакції резолюції Генасамблеї ООН з космосу 1958 року. Однак саме OST став першим у своєму роді юридично легітимним документом, який заклав основи міжнародного космічного права.

Спочатку трьома підписантами Договору про космос стали США, Велика Британія та СРСР. 1967 року загальна кількість країн, що підписали OST, досягла 91. Серед них була і Україна, щоправда, на момент підписання вона називалася УРСР. Станом на березень 2023 року його членами вже є 113 країн-учасниць.

Договір складався з 17 статей, що регламентували поведінку країн-підписантів у сфері багатьох видів діяльності у космосі. Найбільш значущі його пункти, зокрема, декларували таке:

• Дослідження космосу має сприяти зміцненню міжнародного співробітництва та глобального миру.
• Доступ до космічного простору та небесних тіл повинні мати всі країни світу, незалежно від їхнього економічного розвитку.
• Виключається можливість присвоєння та окупації будь-яких типів космічних тіл, зокрема Місяця, інших супутників та планет, а також астероїдів.
• 12-та стаття договору постулювала “принцип взаємності”, що гарантував усім країнам-підписантам доступ за запитом до будь-яких орбітальних станцій, космічних кораблів та дослідницьких терміналів, які були або будуть побудовані іншими учасниками договору.
• Заборона на розміщення на орбіті та космічних тілах зброї масового знищення.
• Держави — учасниці договору несуть повну фінансову та юридичну відповідальність за шкоду, якої може завдати планеті їхня космічна діяльність. Водночас було незрозуміло, за якими саме критеріями має оцінюватися ця шкода. У оригінальному тексті договору відсутні й точні рекомендації щодо розрахунку рівня цих матеріальних компенсацій.
• Діяльність приватних аерокосмічних компаній має повністю контролюватись державою-підписантом, на території якої вони зареєстровані.

Текст першого Договору про космос мав досить альтруїстичний характер — OST намагався не допустити виникнення міжнаціональної конкуренції у космосі. Багато в чому це обумовлювалося самим духом часу: наприкінці 1960-х років світові здавалося, що конфліктів, подібних до Другої світової, більше ніколи не повториться, а отже, і космос не повинен стати причиною можливого протистояння між країнами.

Окрилені ідеєю побудови глобального миру, країни-підписанти прагнули усунути будь-які прояви територіальної експансії, яка могла розвернутися в космосі, і поява OST багато в чому сприяла цьому процесу.

Водночас OST містив низку очевидних прогалин та розмитих формулювань, які далися взнаки набагато пізніше. У договорі не був точно прописаний правовий регламент для ведення комерційної діяльності в космосі, ігнорувалась нормативна база для супутників розвідки та зв’язку на орбіті, і лише побіжно згадувалося про відповідальність держав за можливу екологічну шкоду, якої може бути завдано планеті внаслідок підкорення орбіти.

Коли в ХХІ столітті країни, які уклали OST у далекому 1967 році, зіткнулися з цими викликами безпосередньо, вони усвідомили, наскільки недалекоглядним і здебільшого наївним був початковий текст цієї угоди.

Не заборонено, отже, можна: розпливчасті формулювання як заклик до дії

Варто зазначити, що деякі з прогалин, якими ряснів текст Договору про космос, певним чином розв’язували країнам-підписантам руки в їхніх спробах вирішити питання власної національної безпеки за рахунок орбіти.

Усі розуміли, що не лише однією зброєю масового знищення можна буде вирішувати завдання у космосі. Вірогідно, стріляти взагалі не доведеться. Військові відомства як СРСР, так і США насамперед були зацікавлені у можливості швидкої передачі радіосигналу. Зашифровані канали передбачалося використовувати для організації розгалуженої системи супутникового зв’язку.

Другою вочевидь привабливою перспективою бачили розвідку. Споряджені потужною оптикою, супутники могли пролітати над територіями, що цікавлять розвідників, без остраху зазнати жодної шкоди, адже перші більш-менш перспективні кроки в розробці протисупутникової зброї розпочалися тільки в 1980-х роках. Ще на початку 1960-х, незадовго до підписання OST, супутникова розвідка була негласно узгодженим методом, проти якого начебто ніхто публічно й не заперечував.

Уже після підписання OST США ухвалили низку поправок до договору, які на законодавчому рівні дозволили американцям запускати розвідувальні супутники над територією сторонніх держав, завчасно не отримуючи від них жодного дозвільного акта. Відтак OST допускав отримання супутниками розвідувальної інформації про накопичення озброєнь, а також не забороняв розробку супутникових систем раннього попередження про ракетну загрозу та збереження архітектури супутникового зв’язку для реагування на надзвичайні ситуації. Всі ці дії вважалися такими, що сприяють зміцненню космічної безпеки.

До кінця 1960-х років у всіх учасників космічних перегонів склалося стійке розуміння того факту, що космос може бути використаний лише як зона стратегічного стримування та превентивного контролю над розширенням озброєнь — аж ніяк не як засіб для заподіяння ураження. До того ж орбіту було складно контролювати за аналогією з земними територіями.

Утім, саме відсутність заборони на розміщення конвенційного озброєння на орбіті, балістичних ракет з ядерними боєголовками та протисупутникової зброї (ASAT) зрештою призведуть до того, що радянські гармати таки стрілятимуть у космосі, а американці всерйоз розглядатимуть можливість застосування ядерних ракет на орбіті для знищення радянських супутників (однак відмовляться від цієї ідеї, коли дізнаються, що електромагнітний імпульс від ядерної детонації здатен вивести з ладу їхні власні супутники).

Відшкодування збитків, протиракетна оборона та прозора реєстрація супутників

У 1972 році укладається третій за рахунком міжнародний договір про космос, який назвали “Конвенція про космічну відповідальність” (другою стала Угода про порятунок, що наказувала країнам, які проводять космічні запуски, докладати всіх зусиль для допомоги космічним екіпажам, що зазнали лиха).

Конвенція про космічну відповідальність прописувала чіткіші правила стосовно відповідальності держав за можливу шкоду, якої може завдати їхня космічна діяльність. Тепер при розвиненні власних орбітальних озброєнь державі — підписанту цього договору належало подумати двічі навіть перед проведенням тестових випробувань.

Зрозумівши до початку 1970-х, що створення неядерної протисупутникової зброї на даному етапі неможливо, і СРСР, і США почали обговорювати ідею взаємної “розрядки”, яка призвела до укладення 26 травня 1972 року Договору про обмеження систем протиракетної оборони, який було підписано разом із Договором про нерозширення стратегічних наступальних озброєнь (SALT I). Пізніше його доповнили другою версією договору (SALT II), який уклали 1979 року.

Договір про обмеження систем ПРО наказував обом країнам відмовитися від плану розширення стратегічних систем протиракетної оборони, які можуть бути розміщені на землі, у морі, повітрі та космічному просторі. Логіка була простою — скорочення виробництва систем ПРО свідчить про довірчі відносини між СРСР та США. Тоді як зворотна ситуація з нарощуванням однією зі сторін подібних систем підштовхне другу до накопичення власного арсеналу стратегічних ядерних озброєнь. Слід зауважити, що Договір про обмеження ПРО не забороняв використовувати протисупутникові ракетні системи, а лишень прагнув обмежити розвиток протиракетних систем для захисту від міжконтинентальних балістичних ракет.

У 1976 році набула чинності ще одна ініціатива, що надійшла від Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях. Четвертий міжнародний космічний договір назвали “Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір“. Документ наказував країнам, які здійснюють космічні запуски, створити національний реєстр усіх апаратів, що вирушають у космос, і повідомляти про зміни в ньому генерального секретаря ООН.

Цей реєстр мав містити всі дані про космічний апарат, зокрема: інформацію про його орбітальну траєкторію руху, призначення, дату і місце запуску, а також реєстраційний номер. Поява конвенції про реєстрацію спільно з двома договорами (про обмеження ПРО та SALT I) суттєво розрядила геополітичну напруженість між СРСР та США. Проте на горизонті вже виникла примара можливої майбутньої конфронтації ядерних наддержав — за Місяць та його ресурси.

Як співіснувати на Місяці демократу з комуністом?

21 липня 1969 року перший землянин в історії людства Ніл Армстронг ступив на поверхню Місяця. Через 15 хвилин до нього приєднався і другий член екіпажу місячного посадкового модуля NASA — Едвін Олдрін. Попри те, що під час космічної місії Apollo 11 астронавти навіть встановили на Місяці американський прапор, супутник, звичайно, не став національною територією США. Подібна націоналізація небесних тіл суперечила другій статті Договору про космос, що прямо забороняла окупацію будь-яких космічних тіл.

До того ж у другій половині ХХ століття країни просто не розуміли, навіщо їм привласнювати територію Місяця — супутник здавався цілковито мертвим та позбавленим корисних копалин. На ньому також не виявили жодних великих покладів льоду, який можна було б використовувати для забезпечення можливих місячних баз водою. Затвердивши наприкінці 1950-х років програму з будівництва військової місячної бази Horizon, американці підрахували, що тільки для того, щоб побудувати місячну базу до 1966 року, їм доведеться здійснити 100 запусків ракети Saturn I або 74 запуски Saturn II, які планувалося провести протягом семи років. Для забезпечення місячної бази та гарнізону з 12 астронавтів знадобилися б додаткові 50 запусків Saturn I. На той час подібні проєкти з колонізації супутника здавалися просто нежиттєздатними.

Тож після того, як у грудні 1972 року астронавт місії Apollo 17 Юджин Сернан вдруге в історії здійснив місячну прогулянку, NASA визнало пілотовані місії на Місяць занадто витратними і нерентабельними. Майже 50 років плани можливої колонізації супутника серйозно не розглядалися жодним космічним агентством світу.

Для того, щоб закріпити відсутність намірів щодо націоналізації території Місяця, 1979 року Комітет з використання космічного простору в мирних цілях ініціював підписання п’ятої за рахунком (і на сьогодні останньої) міжнародної Угоди про діяльність держав на Місяці та інших космічних тілах. Більшість положень місячної резолюції 34/68 доповнювали тези OST та поширювали низку основних положень договору і на Місяць.

Місячна угода дозволяла будь-якій національній державі садити свої космічні кораблі на Місяць, займатися будівництвом автоматизованих модулів і станцій, а також здійснювати будь-який вид мирної діяльності на поверхні та у надрах супутника, якщо така діяльність не заважає іншим країнам-учасницям проводити власні місячні місії. Разом із цим угода, як і раніше, забороняла присвоєння вмісту місячних надр — все це вважається загальним надбанням людства.

Втім, у резолюції 34/68 було закладено і простір для майбутнього юридичного маневру, якщо видобуток місячних ресурсів стане дійсно рентабельним видом діяльності. Стаття 11 наказувала країнам-підписантам створити міжнародний регулюючий орган, який контролював би процес видобутку ресурсів.

Головними рекомендаціями при веденні подібної ресурсодобувної діяльності, як і раніше, залишалися: безпечне освоєння місячних ресурсів, їхній раціональний та нормований видобуток, створення умов щодо розширення можливостей для використання цих ресурсів за місцем (видобутку), а також справедливий їхній розподіл між усіма державами, які брали участь у видобувному процесі.

У третьому тисячолітті стаття 11 Місячної угоди знову набула своєї актуальності. Відкриття останніх років, які наводить Live Science, підтвердили давнє припущення вчених про те, що полюси Місяця багаті покладами льоду, який можна видобувати і очищувати для подальшого використання людьми.

Але вода — це ще не все. У деяких із більш ніж 100 000 місячних кратерів можуть міститись поклади кольорових металів (особливий інтерес для вчених становлять саме метали платинової групи), що залишилися в місячному ґрунті після мільйонів років метеоритного бомбардування.

Спільна міжнародна ініціатива з розвідки та майбутнього видобутку цих ресурсів могла б сприяти новому витку “розрядки”, проте американський Закон про конкурентоспроможність комерційних космічних запусків від 2015 року фактично перекреслив це. США надали своїм приватним аерокосмічним компаніям право видобувати, використовувати за місцем чи транспортувати на Землю космічні ресурси, які вони зможуть добути у космосі. Така політика призвела до того, що нині подібне законодавство з’явилося вже у низці країн, і деякі з них зовсім не є партнерами США. Свої закони про видобуток ресурсів у космосі мають РФ, Китай, Японія та ОАЕ, що привносить ще більше хаосу у питання регулювання діяльності з видобутку ресурсів у космосі.

На думку головного редактора The Economist Олівера Мортона, найімовірніше, вже найближчим часом ми можемо побачити, як політика на Місяці прямо чи опосередковано відображатиме політику на Землі. Зростаючий рівень конфронтації між Китаєм та США може поставити хрест на мирній ініціативі щодо спільного видобутку місячних ресурсів для блага всіх мешканців Землі, як це наказував текст Договору про космос від 1967 року. Складений одного разу для того, щоб стримати глобальну кризу часів Холодної війни, зараз OST, здається, сприяє створенню кризи нової.