У першій статті нашого матеріалу, присвяченій створенню Договору про космос (OST), ми розповідали про наміри провідних світових держав зробити космос зоною, вільною від збройних конфліктів. Ініціатива ООН спромоглася на довгі десятиліття гарантувати землянам мирне освоєння орбіти, і за деякими винятками, країни — підписанти OST дотримувалися цього курсу.
Однак питання проведення комерційних космічних місій залишалося невирішеним. З огляду на те, що комерційна активність у космосі здатна створити умови для потенційного виникнення міжнаціональних конфліктів за космічні ресурси, оригінальний текст OST буквально ігнорував можливість приватної космічної діяльності.
Утім, більша частина планети продовжувала жити і розвиватися за законами ринку, і було лише питанням часу — коли технологічний прогрес дозволить цьому ринку досягти орбіти. До кінця тисячоліття конкуренція стала вельми потрібна всьому космічному сектору.
Створення умов для комерційних космічних запусків
У тексті OST навіть не обговорювалася можливість приватного сектора самостійно здійснювати космічні запуски. Насамперед таку політику лобіював Радянський Союз, тоді як США неухильно наполягали на інтеграції у процес дослідження космосу механізмів вільного ринку. Рішення вийшло компромісним: комерційні компанії допустили до участі в космічних місіях, проте їхня діяльність повністю підпорядковувалася державному апарату.
Країни почали активно відкривати власні космічні агенції, які змогли б об’єднати навколо себе науково-дослідні інститути та промисловість задля створення сталого космічного сектора. На момент підписання OST власні космічні агентства або науково-дослідні інститути мали лише кілька країн, зокрема США (NASA, засноване 1958 року), СРСР (МЗМ, створене 1955 року), Іспанія (INTA, 1942 рік), Франція (CNES, 1961 рік). Своє Управління з питань космічного простору створили і при ООН (UNOOSA, 1958 рік). І лише 1975 року Європа заснувала власне космічне агентство — ESA, яке для майбутнього підкорення орбіти об’єднало промисловий і науковий потенціал 22 європейських країн.
Поза всякими сумнівами, співпраця світових космічних агентств була корисною для розвитку всієї космічної індустрії, але темпи цього прогресу були надзвичайно повільними. Підготовка поодиноких космічних місій розтягувалася на роки, внаслідок чого підрядники, відповідальні за створення ракетної техніки та обладнання, не бачили потреби активно розвивати своє виробництво.
Як родоначальник класичного бізнесу США вирішили першими втрутитися в правила цієї гри. У 1962 році (за п’ять років до появи OST) американський президент Джон Кеннеді підписав Закон про супутники зв’язку, який дозволив приватним компаніям, що надавали послуги супутникового зв’язку, об’єднуватися, аби зробити супутникову телекомунікацію більш доступним та прибутковим бізнесом.
Антимонопольному комітету США ця ініціатива, звісно, була не до вподоби, тож задля узгодження закону його автори вдалися до компромісного рішення: приватним компаніям дозволили об’єднуватися, проте вся їхня діяльність мала регулюватися низкою урядових органів — NASA, FCC (The Federal) Communications Commission) і безпосередньо президентом США.
Закон про супутники зв’язку став першим прецедентом в історії американського права, коли в процес створення космічних технологій було залучено приватні компанії. І на цьому напрямі їм надали велику свободу дій.
Переломний 1984-й: Великий брат дозволяє комерційні старти
Холодна війна та космічні перегони між США та СРСР неухильно штовхали індустрію вперед. Тож американські законодавці чимдалі активніше почали усвідомлювати необхідність прямого допуску приватних аерокосмічних компаній до космічного сектора. 1984 року на 98-й сесії Конгрес прийняв Закон про комерційні космічні запуски (або, як його ще називають, закон HR 3942).
Законодавчий акт визнавав право комерційних аерокосмічних компаній розробляти власні штучні супутники, ракети-носії та інфраструктуру для їхнього запуску в космос. Координувати діяльність комерційних компаній та здійснювати урядовий нагляд було наказано міністру транспорту США. Після того як HR 3942 був проголосований у Конгресі, закон передали президенту — Рональду Рейгану, який поставив під ним свій підпис 30 жовтня 1984 року.
Фото зроблене 13 листопада 1984 року, рівно за два тижні після того як Рейган підписав закон HR 3942
Джерело: NASA
Закон про комерційні космічні запуски вперше надав приватним компаніям реальний шанс підкорити орбіту. І все, що їм необхідно було зробити для цього — отримати ліцензію на космічний запуск від міністра транспорту. І хоча урядовці, як і раніше, мали законне право повністю контролювати діяльність ліцензіатів, а секретар — одноосібно відкликати видані ліцензії на запуск, цей закон, поза всяким сумнівом, стимулював ріст галузі космічних запусків у США.
Особливо очевидним це стало на початку третього тисячоліття, коли 2004 року, за президентства Джорджа Буша, до Закону про комерційні космічні запуски було внесено низку поправок, головна з яких дозволяла комерційному сектору проводити пілотовані космічні місії. Поправки також запроваджували поняття “періоду навчання” — тимчасової заборони на втручання Федерального авіаційного управління (FAA) у регулювання діяльності приватних космічних компаній (з листопада 1995 року саме цій структурі передали контроль над Управлінням з комерційного космічного транспорту).
У тому ж 1984-му з’явився і Закон про комерціалізацію дистанційного зондування Землі (або HR 4836), який передав у приватну власність урядову супутникову програму Landsat, що функціонує з 1972 року. Закон дозволив приватним супутниковим моніторинговим компаніям проводити дистанційне спостереження за Землею та сприяти майбутньому розвитку цієї галузі, залучаючи до процесу сторонні інвестиції і приватні капітали, тим самим полегшуючи навантаження на федеральний бюджет США.
Завдяки появі та подальшій модернізації Закону про комерційні космічні запуски у США вже до 2010 року 31% від загальної кількості космічних запусків припадав на сектор приватних. Це був очевидний тріумф американської законодавчої бази, і саме він призвів до появи та подальшого розвитку таких компаній-гігантів, як SpaceX, Blue Origin, Virgin Galactic тощо.
Зі свого боку Закон про комерціалізацію дистанційного зондування Землі надав відчутний поштовх розвитку ринку дистанційного зондування Землі, який на сьогодні бере участь у програмах з контролю погоди, клімату, екології, цивільного будівництва і навіть займається веденням точного землеробства з орбіти.
Космічні закони від 1984 року стануть тим самим каталізатором, який перетворить США на провідну космічну державу. Але в середині 2010-х років американці зробили ще сміливішу спробу комерціалізувати космос.
Зелене світло видобутку позаземних ресурсів
OST від 1967 року визначав навколоземні та космічні ресурси надбанням людської цивілізації та всіх країн світу, незалежно від їхнього економічного розвитку. І хоча американські закони й дозволяли приватним космічним компаніям проводити запуски ракет і виробляти космічні апарати, в них жодним чином не розглядалося питання видобутку ресурсів, на які була багата Сонячна система.
Ситуація змінилася раптово. 25 листопада 2015 року американський президент Барак Обама підписав Закон про конкурентоспроможність комерційних космічних запусків (Commercial Space Launch Competitiveness Act, або закон HR 2262), який надавав комерційним аерокосмічним компаніям право видобувати і використовувати на власний розсуд будь-які ресурси й мінерали, які будуть добуті на планетах, супутниках, астероїдах та в інших областях космосу.
Закон про конкурентоспроможність комерційних космічних запусків розв’язав приватним гравцям ринку руки в питаннях космічного видобутку золота, платини, іридію, вольфраму, срібла, осмію та інших кольорових металів. Закон ще й дозволяв переробку та використання на місці видобутого алюмінію, заліза, титану, кобальту та інших матеріалів у якості матеріалів для будівництва планетарних аванпостів. Добуту й очищену воду та кисень передбачалося переробляти за місцем видобутку і використовувати для потреб екіпажів під час тривалих космічних чи планетарних місій.
Аміак, водень і кисень, добуті на орбіті, також дозволялося переробляти для подальшого використання у якості ракетного палива. Створення технології переробки палива для космічних кораблів у поєднанні з отриманням очищеного кисню та води змогло б вирішити проблему довгострокових космічних подорожей і прокласти наступним поколінням дослідників космосу шлях до організації пілотованих місій у найвіддаленіші ділянки Сонячної системи.
Єдиним обмеженням Закону про конкурентоспроможність комерційних космічних запусків залишалася заборона на присвоєння та використання у власних цілях органічних форм життя, які можуть бути знайдені у процесі дослідження космічного простору та небесних тіл. Співзасновник американської компанії з видобутку ресурсів з астероїдів Planetary Resources (яку придбала ConsensSys наприкінці 2018 року) Ерік Андерсон, коментуючи у 2015 році підписаний законопроєкт HR 2262, назвав його “найбільшим визнанням права власності в історії”.
У 2017-му, за два роки після прийняття HR 2262 у США, першою європейською країною, яка дозволила комерційним компаніям видобувати та привласнювати ресурси, видобуті у космосі, став Люксембург. Того ж року угоду з Люксембургом про спільний та скоординований видобуток позаземних копалин уклали ОАЕ, Португалія та Японія.
Не обійшлося і без підводного каміння. Після ухвалення американський закон про видобуток позаземних ресурсів зазнав критики з боку деяких країн — учасниць Договору про космос та сторонніх наукових інститутів, які побачили в ньому порушення положення про неприпустимість націоналізації космічних ресурсів. Незважаючи на докази проти, саме акт HR 2262 від 2015 року дав старт розробці низки приватних ініціатив з видобутку позаземних ресурсів, над втіленням в реальність яких сьогодні працюють такі компанії, як AstroForge, Trans Astra Corporation, ispace та Moon Express.
За фінансовим прогнозом Mordor Intelligence, 2021 року ринок космічного майнінгу в США оцінювався в $11,36 млрд, а показники середньорічного зростання (CAGR) ринку до 2036 року зберігатимуться в межах 13%.
Доволі повільне зростання ринку космічного майнінгу все ще пов’язане з високими витратами та тривалими термінами, необхідними на розробку і запуск космічних апаратів-харвестерів, тому інвестори індустрії NewSpace поки що неохоче приходять у цю нішу.
Деяким з інвесторів здається набагато більш рентабельним вкладати свої кошти у вирішення нагальних проблем на орбіті, на кшталт захаращення орбітального простору космічним сміттям. І законодавці готові піти їм назустріч, створюючи відповідну законодавчу базу для регулювання цієї діяльності, про яку ми розповімо в наступній частині серії статей “Що дозволено в космосі”.
