Ракетна скринька Пандори: хто створював балістичний арсенал Північної Кореї

У світі дедалі частіше чути про Північну Корею в контексті нових ракетних запусків, розгортання шпигунських супутників та навіть постачання балістичної зброї до України (звісно, на підтримку агресії рф). Маленький “акваріум комунізму”, наглухо законсервований ще 1953 року, не перше десятиріччя грозить на всі боки ракетами. Але якщо раніше такі залякування були витвором уяви північнокорейської пропаганди, сьогодні загроза не така вже й далека від дійсності. Ракетний сектор країни чучхе невпинно розширюється в обхід накладених ООН санкцій за прямої участі своїх найближчих сусідів — КНР та рф.

Накопичення ракетних озброєнь і розвиток власної ядерної програми явно свідчать, що КНДР пам’ятає головний задум свого заснування — розповсюдження комуністичної ідеології чучхе на весь Корейський півострів. Спочатку до цієї мети Пхеньян переважно прямував на самоті, та новітні часи принесли йому впливових союзників, ракетні спроможності яких обіцяють втілити цю абсурдну мрію.

Перша частина нашого матеріалу буде присвячена формуванню ракетного арсеналу КНДР у минулому сторіччі.

Початок підтримки: радянські джети часів Корейської війни

Уперше реактивні технології потрапили до Північної Кореї під час Корейської війни 1950-1953 років, але це були ще не балістичні ракети. Новітні радянські реактивні винищувачі МіГ-15 почали свої перші бойові вильоти в листопаді 1950 року, щойно розпалена двома Кореями війна стала ідеальним полігоном для їхнього випробування. На літаках було північнокорейське й китайське маркування, та на початку війни джетами переважно керували саме радянські пілоти — американські льотчики неодноразово чули російську мову в вихорі повітряних боїв.

За своїми технічними характеристиками МіГ-15 в деяких областях навіть перевершував свого головного конкурента — американський реактивний винищувач F-86 Sabre, що воював на боці Південної Кореї. Висотна стеля радянського літака була вищою, а швидкість набору висоти — більшою (9200 футів на хвилину, на відміну від 7200 футів у Sabre). У разі небезпеки радянські МіГи майстерно виходили з бою, піднімаючись на недосяжну для американських винищувачів висоту.

До цих переваг додавалась іще одна — озброєння джета. 37-мм автоматична гармата Н-37Д, встановлена на МіГ-15, була спроможна вести прицільний вогонь з дистанції 1 км. Це надало радянським літакам куди більшу вправність у перехопленні бомбардувальної та штурмової авіації. До прикладу, кулемети, встановлені на захисних турелях американських бомбардувальників B-29, могли працювати прицільно тільки з дистанції 400 м. Таким чином радянські МіГи мали 600-метрове вікно для прицільного вогню на швидкості, без ризику бути ураженими вогнем турелей. Американські бомбардувальники просто не могли виконувати свої завдання без прикриття винищувачів, як це було за часів Другої світової війни.

Проте переваги МіГів стрімко танули, коли за штурвал літака сідали північнокорейські пілоти. Одразу ж ставав помітним брак їхнього досвіду та нерозуміння бодай базових азів ведення авіаційних боїв — американські пілоти відмінно це бачили у приціли своїх F-86 Sabre.

Утім, КНДР не мала шансів перемогти у війні, яку сама й почала, адже на бік Південної Кореї встало багато економік країн ООН, плюс потужності американського ВПК, ба навіть армійський контингент, який допоміг відкинути наступ північнокорейських військ. До того ж після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році СРСР більше не бачив перспектив у продовженні збройного конфлікту та прямому втручанні у Корейську війну. Новітні льотні тактики пілотів країн ООН змогли завдати великої шкоди авіапарку радянських МіГ-15 наприкінці кровопролиття. Наприклад, всього за три тижні травня 1953 року (з 8 до 31 числа) було підтвердження збиття 56 МіГ-15 за втрати лише одного американського винищувача F-86 Sabre. Радянські пілоти залишили корейський театр бойових дій і більше не піднімали в небо свої джети, покинувши деякі з них на території Північної Кореї.

Уже після припинення гарячої фази війни до рук ООН таки потрапила робоча версія радянського реактивного літака. 21 вересня на аеродромі авіабази Кімпо (околиці Сеула, Південна Корея) приземлився літак МіГ-15біс з бортовим номером 2057, який пілотував північнокорейський пілот у званні лейтенанта — Но Кум-Сок. Він вирішив втекти з країни комуністичної диктатури, скориставшись найшвидшим засобом — військовим реактивним джетом. Сідаючи на аеродром ще вчора ворожої для нього країни, лейтенант Кум-Сок навіть не здогадувався, що американська сторона призначила винагороду у $100 000 за справний МіГ-15 у межах спланованої раніше операції під кодовою назвою Moolah. Всього за один день Но Кум-Сок став не просто вільною, а ще й багатою людиною.

Що ж до подальшої долі КНДР, то після припинення гарячої фази війни законсервована на десятки років країна підживлювалася ідеями реваншизму та постійної мобілізації населення в умовах комуністичної диктатури. І хоча СРСР і вийшов з конфлікту, де-факто існування КНДР як анклаву комунізму на Сході було вигідне “совєтам” не менше, аніж Китаю. Цю політику не змінив навіть прихід до влади Нікіти Хрущова і початок визнання злочинів Сталіна на офіційному рівні з засудженням культу його особи та людожерського режиму, ним запровадженого.

Починаючи з кінця 50-х років ХХ сторіччя, СРСР активно сприяв розвитку ядерної програми КНДР, обмінюючись з режимом чучхе ракетними технологіями та направляючи у країну своїх ядерних фахівців. 

Старт ядерної програми: ядерний центр у Йонбені

Де-юре початок ядерної програми КНДР відбувся 1956 року, коли СРСР та Північна Корея підписали перший договір про взаємну підготовку фахівців-ядерників. Зрозуміло, взаємною ця підготовка була тільки на папері, адже радянські вчені виступали інструкторами для північних корейців, які мали доволі опосередковані знання про ядерний синтез.

За три роки після підписання договору щодо взаємодії у ядерній сфері КНДР уклала ще один документ з СРСР, тепер про співпрацю в мирному використанні ядерної енергії. Ця угода поклала початок будівництву першого ядерного дослідницького центру країни, який звели в околицях Йонбена. Саме там у КНДР з’явився і перший ядерний реактор — ІРТ-2000, побудований радянськими фахівцями. А експерименти з ядерного розщеплення КНДР розпочне вже 1965 року, тільки-но ІРТ-2000 сягне своєї мінімальної потужності у 2 МВт.

ІРТ-2000 був дослідницьким ядерним реактором басейнового типу, що працював на легкій воді (вода-берилій), яка виступала у якості відбивача електронів. Реактор ІРТ-2000 був малої потужності та на піку своїх спроможностей міг виробляти тільки 4 МВт енергії, чого було недостатньо для видобутку плутонію, який використовувався у ядерній зброї.

У середині 1960-х, коли ядерний центр у Йонбені щойно почав свою роботу, його площа ледь сягала 1 км². Проте наприкінці 1980-х, коли світ уже не мав ілюзій стосовно розвитку КНДР власної ядерної програми, площа центру збільшилася більш ніж утричі, досягши 3,5 км². Інфраструктура ядерного дослідницького центру в Йонбені охоплювала розгалужену мережу залізничних колій, допоміжні будівлі, експериментальні лабораторії, а також житлові приміщення для персоналу станції, розташовані у двох раніше покинутих селищах Сандон та Яндон.

До речі, СРСР був не надто зацікавлений у тому, щоб КНДР самотужки виготовляла ядерне паливо. Радянський посол у КНДР Василь Московський неодноразово наголошував, що з економічної точки зору Північній Кореї було б значно вигідніше закуповувати вже збагачене ядерне паливо у Радянському Союзі, для того щоб у подальшому переробляти його на електроенергію за допомогою ІРТ-2000. Навіть невеликої кількості радянського урану було б достатньо, аби КНДР закрила всі свої внутрішні потреби у енергетиці. Натомість “північні товариші” наполегливо переконували, що малої частки урану буде недостатньо, і головна ціль країни полягає саме у накопиченні ядерного палива. Звісно ж, для подальшого використання у ядерних боєголовках радянських балістичних ракет, які вперше прибули у країну на початку 1960-х років. 

Передача перших балістичних ракет

У 1960-х роках СРСР поставив до Північної Кореї першу партію, що складалася з 24 ракетних комплексів оперативно-тактичної дії — 9K52 “Луна-M” (за класифікацією НАТО: FROG-7), задля посилення обороноздатності комуністичного режиму Кім Ір Сена. Ракетні комплекси використовували некеровані балістичні ракети 3Р-11, 9K21, 9M21, R-65 (FROG-7A), 9K52, 9M52, R-70 (FROG-7B) і могли встановлюватися як на колісне, так і на гусеничне шасі (2К-6 “Луна”), що підвищувало їхню мобільність.

Балістичні некеровані ракети комплексу “Луна-М” літали на твердому паливі та у якості бойової частини застосовували осколково-фугасну боєголовку. Радіус дії ракетних комплексів “Луна-М” був порівняно невеликим — всього 40 км, чого було очевидно недостатньо для нападницьких бойових дій. Окрім того, некеровані балістичні ракети мали замалу точність — при введенні невірних даних похибка могла становити від 400 м до кількох кілометрів.

Утім, після Карибської кризи, що ледь не призвела до початку гарячої війни між СРСР та США, “совєти” стали обережнішими щодо прямого постачання зброї до дружніх режимів. Так вийшло і з КНДР. Зокрема, 1976 року країна отримала нову партію радянських балістичних ракет на рідкому паливі Р-17 (за класифікацією НАТО: SS-1c Scud B) для ракетних комплексів оперативно-тактичної дії “Ельбрус”. Ці Р-17 мали радянське походження, але в КНДР потрапили не через радянсько-корейський кордон, а з території у ті часи дружнього до СРСР Єгипту.

Коли про постачання Р-17 дізнався увесь світ, москва категорично заперечила, що балістичні ракети дісталися Пхеньяну з її дозволу, однак просто неможливо уявити, що єгипетський уряд наважився б піти всупереч позиції кремля у питанні передачі його зброї до третіх країн. Існує припущення, що в обмін на отримані від Каїра ракети КНДР погодилася надавати військову підтримку Єгипту у протистоянні з Ізраїлем під час Війни судного дня.

Дальність ураження нових Р-17 становила вже 300 км, що майже повністю покривало територію всієї Південної Кореї (за умови, що ракетні комплекси будуть розгорнуті на межі 38-ї паралелі). Поява подібних ракет у КНДР серйозно загострювала безпекову ситуацію між двома країнами Корейського півострова, які формально все ще перебували у стані війни.

Наявність Р-17 у КНДР додавала прямої загрози ще й тому, що у 1970-х роках Пхеньян здійснив перші кроки з розробки власної ядерної зброї. Утім, сподіваючись на підтримку цих дій з боку Пекіна і Москви, Північна Корея так і не дочекалася схвалення своєї програми з розробки ядерної зброї від обох держав — ніхто з них не хотів мати за своїми кордонами нехай навіть і дружню, але оснащену зброєю масового знищення країну. Проте ця позиція була характерна лише для 1970-х років, і в майбутньому зазнала кардинальних змін.

З ядерними боєголовками чи без них, наявність Р-17 у КНДР розв’язала руки північнокорейським ракетним фахівцям щодо модернізації балістичних ракет (за кілька десятиріч, що минули з 1960-х років, такі спеціалісти справді почали з’являтися у Пхеньяна). Саме Р-17 взяли за основу першої ракети північнокорейського виробництва — Hwasong-5 (за класифікацією НАТО: Scud-B), яку виробили в КНДР в середині 1980-х років. З неї КНДР розпочала виробництво власних балістичних ракет, тож відтоді запаси ракет на північнокорейських складах невпинно накопичуються, постійно нагадуючи про це іншим країнам регіону чисельними ракетними випробуваннями.

Початок власного виробництва: перші “Хвасони”

Радянські ракетні технології та повне дипломатичне сприяння Китаю зробили свою справу: Північна Корея вдалася до модернізації ракетного двигуна, системи наведення та планера ракети, у результаті чого дальність ураження смертоносного снаряда зросла до 330-340 км. Скидалося на те, що обом країнам (СРСР і КНР) стало вигідним перетворення КНДР на ракетний склад, звідки за необхідності можна експортувати ракети всьому світові, формально не беручи у цьому прямої участі.

Перші ракетні випробування Hwasong-5 почалися у 1984 році, а за два роки після цього ракета встала на озброєння ракетних військ Пхеньяна. Hwasong-5 була здатна переносити до однієї тонни корисного навантаження (себто бойової частини ракети). Починаючи з 1990-х років, завершивши низку тестувань, країна північнокорейської диктатури запустила масове виробництво балістичних ракет, довівши їхню кількість приблизно до 300 ракет та декількох десятків пускових установок для них.

Поява у Пхеньяна власних балістичних ракет істотно змінила позицію КНДР у всьому східноазійському регіоні. Відтепер країна чучхе більше не соромиться погрожувати “ракетною довбнею” своєму південному сусіду, ігноруючи дипломатичний та санкційний тиск багатьох країн ООН.

Разом із отриманим інструментом нагнітання та залякування поява власних Hwasong 5 дозволила Пхеньяну експортувати виготовлені ракети в інші країни, заробляючи на цьому. У наступні десятиріччя клієнтами КНДР стали: Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан, Республіка Конго, Іран, Ірак, Сирія, Ємен, В’єтнам і вже згаданий вище Єгипет, до якого бумерангом повернулися надані раніше радянські ракети, але у новій обгортці.

Отже, без участі СРСР та його ракетних технологій більшість країн, які сьогодні постачають ракети для вбивства українців, просто не мали би власного ракетного виробництва (або ж розвинули б його на доволі посередньому рівні). Радянський колос наче зробив інвестицію у майбутнє, передавши своїм прямим та опосередкованим сателітам далекобійну зброю, перероблену згодом на зброю масового знищення.

До речі, треті країни купували не тільки північнокорейські ракети, але й технології, за якими вони були побудовані. За прямої підтримки Китаю Пакистан зміг отримати доступ до ракетних технологій, що застосовувалися при побудові Hwasong-5. У подальшому ця країна скористалася досвідом китайських та північнокорейських ракетних фахівців для створення власного ракетного парку балістичних ракет малого та середнього радіусу дії, який дотепер перебуває у неї на озброєнні.

Тією ж стежкою подався й Іран. Лише за 1985 рік країна закупила у КНДР від 90 до 100 Hwasong-5 на загальну суму $500 млн. В Ірані ракети Hwasong-5 випускалися під назвою Shahab-1. Як бачимо, всього одна радянська ракета Р-17 зазнала масового розповсюдження, потрапивши майже на кожен континент світу (усюди, де москва мала свої інтереси).

Поява Hwasong-5 на озброєні КНДР співпала із фіналом будівництва центру ядерних досліджень в Йонбені, який відбувся 1985 року. Новий ядерний реактор з графітовим сповільнювачем відкрив КНДР шлях до виробництва плутонію, головного компонента для створення зброї масового знищення. Завершення будівництва першого реактора з графітовим сповільнювачем ознаменувало старт зведення ще одного, більш потужного ядерного реактора подібного типу.

Попри участь у Договорі щодо нерозповсюдження ядерної зброї (Treaty on the Prohibition of Nuclear Weapons, TPNW), до якого Пхеньян приєднався 12 грудня 1985 року, де-факто випробування та розробку ядерних озброєнь не припиняли. США змогли довести це тільки 1989 року за допомогою своїх супутників-шпигунів, на знімках яких було добре помітно інфраструктуру та ракетні шахти КНДР. У майбутньому наростаючий рівень ядерної загрози навіть призвів до того, що 1994 року Північна Корея вийшла зі складу МАГАТЕ, до лав якої приєдналася ще 1974-го, розпочавши період ядерного шантажу, яким так чи інак країна займається й зараз. Вихід з МАГАТЕ та подальші погрози щодо припинення участі в TPNW були неоднозначним політичним сигналом від країни чучхе щодо того, що насправді ховається за ядерними амбіціями КНДР — про жоден мирний атом уже не йшлося.

Що ж до долі самих Hwasong-5, то ракета модернізувалася увесь цикл свого існування, включно з 1989 роком, коли її замінили новою версією — Hwasong-6. Це був усе той же Hwasong-5 (або краще сказати Scud-b) з єдиною значною відмінністю — дальність ураження “шістки” зросла вже до 500 км. Північнокорейським інженерам вдалося досягти цього шляхом зменшення бойової частини (з майже 1 тонни до 770 кг), а також подовження корпусу ракети, через що значно покращилися її балістичні характеристики.

Та попри чимале підвищення дальності ураження, північнокорейські ракетні інженери не вдалися до бодай якоїсь модифікації системи наведення Hwasong-5, внаслідок чого похибка у точності ураження ракети подекуди все ще сягала 1 км, що було нездоланною перешкодою для завдання точних ударів. Стало очевидно, що для підвищення точності Північній Кореї слід використовувати нові напрацювання у ракетній техніці, до яких Пхеньян отримав доступ вже у середині 1980-х — на початку 1990-х років.

Перша ракета середнього класу ураження: NoDong-1

Наступна генерація ракет Hwasong, яка отримала порядковий номер 7, разюче відрізнялася від перших двох ракет серії. Так, це все ще були чотири рідинні силові установки, що використовували модернізовані репліки радянських ракетних двигунів 9Д21, проте подовжений корпус ракети Р-17 “Ельбрус” дозволив значно підвищити її аеродинамічну стабільність, без необхідності суттєвої переробки системи активної стабілізації. В результаті отриманих змін Hwasong-7 навіть перейменували на NoDong-1. Зміна назви опосередковано підтвердила здогади, що нова ракета кардинально не схожа на все, що раніше мала в балістичному арсеналі КНДР.

NoDong-1 також була першою ракетою КНДР середньої дальності ураження: від 500 до 1500 км. Однак тестові іспити NoDong-1, які відбулися у травні 1990 року, завершилися невдало — новітня ракета вибухнула на стартовому майданчику при запуску. Сусіди Північної Кореї зітхнули з полегшенням, адже здавалося, що нові ракети середнього класу — ніщо більше, аніж сконструйований пропагандою режиму чучхе міф. Проте самі північні корейці були переконані в іншому, тож заходилися активно з’ясовувати причини свого фіаско.

У травні 1993 року, рівно за три роки після першої спроби запуску, КНДР знову поновлює іспити NoDong-1, під час яких обидві запущені ракети пролетіли вже понад 500 км. Ця дистанція була вражаючою, та виявилася тільки початком — дослідивши ракету та її аеродинамічні властивості, США дійшли висновку, що NoDong-1 здатна долати відстань у 1500 км, таким чином загрожуючи вже не лише своєму південному сусідові, але й іншим американським союзникам у східноазійському регіоні, першочергово Японії, до якої у КНДР була стара неприязнь. Ці тривожні прогнози справдилися у майбутньому — наступні модернізації балістичної ракети NoDong-1, що з’являлися у арсеналі КНДР наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років, були здатні долати вже від 1000 до 1250 км.

Успіх другого етапу випробувань NoDong-1 знову пожвавив інтерес до КНДР серед потенційних клієнтів на придбання її ракет у особі Ірану та Пакистану, які згодом купили ліцензію на NoDong-1, випускаючи її у себе під назвами Ghauri-1 (Пакистан) та Shahab-3 (Іран).

Протягом 90-х років минулого століття відбулося й серйозне підвищення рівня безвідмовності північнокорейських ракет. Якщо до 1994 року кожна друга з балістичних ракет, запущених КНДР, виходила з ладу та не досягала встановлених цілей, упродовж другої половини 1990-х ситуація почала змінюватись. Так, у період з 1994 до 2011 року відсоток відмов знизився до 23% порівняно з 50% відмов до 1994-го. Північнокорейські ракетні фахівці вчилися на своїх помилках, причому за прямої участі китайських колег, які на межі тисячоліть почали активно долучатися до ракетної програми КНДР, модернізувавши власний ракетний парк, також повністю вирощений на радянських ракетних технологіях.

Це призвело до того, що у 1998 році КНДР продемонструвала іще одну балістичну ракету середньої дальності дії — Taepodong-1. На відміну від балістичних ракет минулого, Taepodong-1 уже мала три ступеня, які, у теорії, навіть дозволяли їй виводити на орбіту супутники. Вперше використання Taepodong-1 для цих цілей відбулося 31 серпня 1998 року, при спробі доставки на орбіту першого північнокорейського супутника — Kwangmyŏngsŏng-1 (що в перекладі означало “Яскрава зірка”). Офіційний Пхеньян відзвітував про вдале виведення Kwangmyŏngsŏng-1 на орбіту, однак за кілька місяців, що минули відтоді, його присутність на орбіті не була відмічена жодною з країн, які намагалися знайти супутник. 

На співробітництво москви із Пхеньяном у ракетній сфері не вплинув навіть розпад СРСР. Формально новостворена рф визнавала себе демократичною країною (що для режиму чучхе було суто ворожою ідеологією), але у середині 1990-х років уряд КНДР уклав з російським Державним ракетним центром ім. Макеєва контракт на участь російських фахівців у проєктуванні нової балістичної ракети Північної Кореї. Задля зменшення уваги до цієї домовленості в умовах контракту було зазначено, що нова балістична ракета проєктувалася саме для мирних космічних запусків та виведення корисного вантажу на орбіту. Втім, увесь сорокарічний досвід існування Північної Кореї свідчив про те, що будь-яку мирну технологію ця країна воліє за лічені роки перетворити на військову.

Саме цей контракт від 1990-х років та подальше задіяння російських фахівців, які займалися розробкою нової балістичної ракети на території КНДР, уже в наступному тисячолітті призведе до появи у режиму Північної Кореї ракети Hwasong-10, здатної долати відстань від 2500 до 3500 км (залежно від встановленої бойової частини). Читайте про це у другій частині нашого матеріалу, присвяченого ракетній програмі КНДР.