Цього року Міністерство оборони США (DоD) оголосило про фінансування нової балістичної програми, основна мета якої полягатиме в заміні наявних ракет-носіїв ядерного заряду Minuteman III (або LGM-30G) сучасними зразками даного типу озброєнь, на кшталт Sentinel (LGM-35). Серйозність намірів нової програми американців можна розглянути у цифрах: на “ракетну рокіровку” американська військова адміністрація планує виділити рекордні $140,9 млрд (і зовсім не факт, що й ця сума остаточна). Це майже вдвічі перевищує початковий бюджет програми, що на старті оцінювався у $95 млрд. Сума відповідає викликам часу, з якими сьогодні стикається США: головний стратегічний суперник, Китай, продовжує збільшувати власний ядерний арсенал, а рф, ще з радянського періоду, має приблизно таку ж кількість міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та ядерних боєголовок, що й американці.
Попри необхідність модернізації ракетних озброєнь, багато військових чиновників та аналітиків зауважують, що строки виконання всіх планових пунктів програми можуть розтягнутися на роки і зробити США своєрідним аутсайдером серед країн ядерного клубу. Питання є й щодо фінансового боку. Державне управління (фінансової) звітності вже сьогодні наголошує, що бюджети нової балістичної програми занадто ненормовано зростають, що може вплинути на зменшення фінансування військових напрямків: космічних сил, кібербезпеки, радіоелектронної боротьби, балістичних систем оперативно-тактичного рівня тощо. Ми вирішили з’ясувати, із чим пов’язана нагальність виникнення нової американської балістичної програми, і чи не призведе її планова реалізація до кінцевого послаблення військової потужності США та інших.
Minuteman-III: шлях у пів сторіччя
Триступеневі ядерні МБР Minuteman-III з’явилися на озброєнні США 1970 року, саме у розпал Холодної війни. Це була перша міжконтинентальна балістична ракета шахтного базування на твердопаливному ракетному двигуні у збройних силах США (такою Minuteman залишається до сьогодні).
Можливості ракети жахали — вперше її ядерна боєголовка була реалізована у якості своєрідного касетного боєприпасу: на фінальних етапах польоту основна бойова частина перших генерацій Minuteman-III вивільняла одразу три ядерні боєголовки, що становило основу інноваційної на той час системи роздільних боєголовок індивідуального наведення (MIRV). Таким чином ракета була здатна вражати одразу три зони атаки, а завдяки розділенню на заключному етапі польоту її боєголовки було майже неможливо перехопити на пізніх стадіях наближення до цілі.
Перші генерації Minuteman-III оснащувалися трьома бойовими частинами М62 потужністю 170 кілотонн, але що старшою ставала ракета, то більшу кількість модифікацій вона переживала. Під час однієї з них змін зазнала і бойова частина: боєголовку М62 у 1979-му замінили спершу на М78 (потужністю 335-350 кілотонн), а з 2007 року ракети почали оснащувати М87, які знімали з уже недійових LGM-118a Peacekeeper (MX). Боєголовки М87 були новіші, та завдяки новій системі наведення — точніші. Значно еволюціонував і рівень експлуатаційної безпеки нових боєголовок, а також система наведення ракети на ціль.
Офіційно потужність М87 складала 300 кілотонн, але одна з модернізацій бойової частини розширювала цей показник до 475 кілотонн. Утім, на відміну від трьох боєголовок системи MIRV, сучасні модифікації Minuteman-III несуть лише одну бойову частину (або Single Reentry Vehicle, SRV). Перехід від трьох боєголовок до однієї обумовлений положеннями другого договору щодо скорочення наступальних озброєнь (СНО-2), який рф та США уклали в січні 1993 року. І хоча фактично тільки США ратифікували положення цього договору (російська дума назвала їх невигідними для себе), перехід від трьох боєголовок до однієї втілили у життя, тому сучасні модифікації Minuteman-III, що стоять на озброєнні США, використовують саме варіант з однією головною бойовою частиною.
Основною перевагою шахтної Minuteman-III став твердопаливний ракетний двигун. Вже у 50-ті роки минулого сторіччя інженерам-розробникам цієї ракети було зрозуміло, що тверде ракетне паливо має більшу здатність до тривалого зберігання, аніж рідкі суміші. Minuteman можна було заправляти до моменту завантаження у пускову шахту, що суттєво зменшувало необхідний на підготовку та подальший запуск час (на підготовку до старту ракети на рідкому паливі витрачалися в середньому додаткові 30-60 хвилин). Твердопаливні двигуни використовували всі три генерації ракети, починаючи з першої Minuteman, яка стала на озброєння 1962 року, аж до останніх модифікацій Minuteman-III.
За роки експлуатації Minuteman-III пережила кілька крупних програм з модернізації і заміни застарілих компонентів та основних вузлів. Ранні її версії використовували карданну інерційну систему наведення NS20A, яку в новому сторіччі замістили під час реалізації послідовної програми з її заміни (завершилася 2008 року) більш сучасною NS50A, що, крім кращої точності наведення, продовжило і термін експлуатації ракети, дозволивши використати треті Minuteman навіть після 2030 року.
Інша програма з модернізації Minuteman-III передбачала заміну маршових двигунів і тривала з 1998 до 2009 року. Впродовж 11-річної модернізації були замінені твердопаливні силові установки на першому ступені ракети, які приводили її у дію. Рушійною установкою заключних ступенів ракети, як і раніше, залишався двокомпонентний рідинний RS-14 виробництва компанії Rocketdyne — єдиний двигун, розташований на третьому ступені ракети, що використовував рідке паливо.
Попри те, що Minuteman-III передусім проєктувалася як наземна балістична ракета шахтного базування, процес накопичення СРСР власних ядерних ракет спонукав американських військових винайти допоміжні варіанти ракетного запуску на випадок знищення пускових шахт або наземних командних пунктів. Так з’явилася концепція системи управління пуском з повітря (ALCS), що дозволяла пуски ракет з борту спеціально переобладнаного літака Boeing EC-135. А пізніше — Boeing E-6 Mercury, який і залишається резервною можливістю для запуску Minuteman-III до сьогодні.
У часи Холодної війни кількість міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) Minuteman-III сягала 1000 бойових ракет у місцях шахтного базування в усій країні. Однак після того як СРСР припинив своє існування, а керівництво новоствореної рф усіляко підтримувало подальшу розрядку, постало питання щодо скорочення чисельності цих ракет. Головним фактором передусім стала економія коштів — зникла радянська загроза, що робило недоречним утримання такого великого обсягу ядерних ракет. Таким чином, уже в новому тисячолітті кількість Minuteman-III скоротилася майже на 60%.
Новітні часи глобальної конфронтації поновили актуальність МБР Minuteman-III, через що США знову почали проводити тестові запуски ракети, не оснащеної бойовою частиною. Останній з демонстраційних запусків Minuteman-III відбувся з бази Космічних сил у Ванденберзі 4 червня 2024 року.
Наразі у США близько 400 Minuteman-III встановлено у ракетних комплексах постійного чергування, що підпорядковані Командуванню глобального удару при ВПС США (Air Force Global Strike Command). Більшість з 400 балістичних ракет розміщені у шахтах Монтани (Malmstrom AFB), Північної Дакоти (Minot AFB) і Вайомінгу (FE Warren AFB). Загальна ж площа, виділена під інфраструктуру, що обслуговує Minuteman-III, становить близько 40 000 миль2 (64 000 км2). Вона охоплює не лише ракетні шахти, але й підземні центри координації та контролю запуску, сполучені між собою мережею глибоко прокладених армованих кабелів.
Minuteman-III залишається єдиною ракетою наземного шахтного базування у ядерній тріаді США. Дві інші складові тріади становлять носії ядерних боєголовок, які запускаються за допомогою дальньої стратегічної авіації та підводних човнів. Велетенський термін служби зрештою і призвів до появи думок щодо необхідності заміни Minuteman-III новою ракетною системою наземного базування.
Так з’явилася програма стратегічного наземного стримування (Ground Based Strategic Deterrent, GBSD), яка пізніше виллється у розробку наступника третього Minuteman — LGM-35 Sentinel.
LGM-35 Sentinel: старт розробки
Заклики щодо розробки нової міжконтинентальної ракети на заміну Minuteman-ІІІ почали лунати з середини 2010-х років. У липні 2016 року Центр ядерної зброї Повітряних сил США сформулював свої вимоги щодо нової балістичної ракети для Сил ядерного стримування у конкретному запиті. Ці кроки призвели до офіційного затвердження програми Ground Based Strategic Deterrent 29 липня 2016 року. За задумом, новій наземній МБР для Сил ядерного стримування належало заміщувати Minuteman-III, починаючи з 2030-х років.
Експлуатаційний термін нової системи вирішили наблизити до попередника, тобто GBSD мала б використовуватися приблизно до 2075 року. Повністю всі 400 Minuteman-III слід було замінити на таку ж кількість GBSD, тож нова ракетна система не потребувала додаткового виробництва ядерних боєголовок, адже їх запропонували зняти із застарілих ракет.
У 2017 році до реалізації програми залучили двох основних підрядників: Boeing і Northrop Grumman. З ними обома Міністерство оборони США уклало контракти на $329 млн і $349 млн відповідно, після чого виробники розпочали розроблення власних концептів бачення нової GBSD.
Конкуренція була потужною, але нетривалою — вже у 2019 році Boeing оголосила про вихід з програми, по факту залишивши Northrop Grumman єдиним реалізатором контракту на поставку армії GBSD. Насправді самотність Northrop Grumman у розробці не зовсім відповідає дійсності. Згодом у якості субпідрядників компанія залучила до виробництва нової МБР цілу низку гравців: Lockheed Martin, General Dynamics, Bechtel, Honeywell, Aerojet Rocketdyne, Parsons, Collins Aerospace та Textron. Компанії-субпідрядники доєдналися на різних етапах розробки основних компонентів GBSD, платформи для запуску та допоміжної інфраструктури, що буде використовуватися під час обслуговування нових ракет. На момент виходу Boeing з програми GBSD у 2019 році її бюджет оцінювався у $60 млрд.
У 2020 році Пентагон уклав з Northrop Grumman новий контракт вартістю $13,3 млрд — саме починаючи з цього моменту і стартує фактична розробка GBSD, якою вона нам відома сьогодні. У квітні 2022 року майбутня ракета нарешті отримала своє офіційне найменування — LGM-35 Sentinel.
Однією з ключових відмінностей Sentinel від Minuteman-III стане головний обтічник ракети, який раніше випускався зі сталі. Northrop Grumman має намір замінити його на виготовлений з вуглецевих композиційних матеріалів — перефразовуючи, планує залучити у конструкцію ракети 3D-друк та модульну збірку.
У 2021 році Northrop Grumman відкрила новий об’єкт у Гантсвіллі, штат Алабама, персонал якого доєднався до вже наявного штату з 2000 співробітників. Новий підрозділ Northrop Grumman у Алабамі зосередив свої зусилля на розробці датчика сигналів розвідки (SIGINT) для висотної платформи спостереження і розвідки. Основною вимогою мало стати використання ПО відкритих стандартів зв’язку. Новий тип датчика пропонували застосувати у технології Global High-altitude Open-System Sensor Technology (GHOST) для ВПС, проте система була актуальною і для Sentinel, оскільки ракета не функціонує окремо від орбітальних систем моніторингу ракетних пусків. Контракт на розробку GHOST було укладено з Northrop Grumman у жовтні 2021 року.
Новий цикл виробництва і поточні проблеми
Вибір нових вуглецевих полімерів у конструкції фюзеляжу Sentinel, за прогнозами, мусить зменшити не тільки вагу ракети, але й її собівартість завдяки спрощенню циклу виробництва. Такий концепт працює на розрахунковому папері, насправді ж останніми роками ми бачимо, як постійно зростаючий рівень інфляції вносить коригування у цей задум. Орієнтовна вартість однієї ракети Sentinel, що у 2020 році була названа у розмірі $118 млн, за чотири роки збільшується до $162 млн. Нагадаємо, що до фактичного запуску виробництва нової шахтної МБР залишається ще шість років (спочатку Northrop Grumman обіцяла розпочати постачання ракети у військо у 2029-му, однак зараз цей термін посунувся на рік вперед), тож вартість виробництва однієї ракети прогнозовано має зрости.
Багато в чому подорожчання та перенесення термінів старту виробництва Sentinel обумовлені новими викликами у сфері кібернетичної безпеки, що принесла із собою програмна архітектура, на якій має функціонувати МБР. Вимога використання відкритих стандартів зв’язку та стандартизованих протоколів полегшила для ворожих хакерів кібернетичний злам ракети. Як не дивно, але нові типи програмного забезпечення, які мали б пришвидшити та полегшити контроль і взаємодію, виявилися також і основною проблемою нової ракети. Іншим фактором, що відтерміновує її розробку, залишається брак персоналу та збій у ланцюгах поставок чутливих ракетних компонентів.
Оскільки запит Пентагону вимагає від новітньої ракетної системи щонайменше 50-річний термін експлуатації, за життєвий цикл Sentinel ми точно побачимо низку поетапних її модернізацій, спричинених появою нових технологій у секторі. Сили ядерного стримування, як і раніше, залишаються пріоритетом №1, на який спираються всі інші роди військ. Сьогодні жодна глобальна військова активність не планується без урахування фактору наявності у США сил ядерного стримування.
Іншим бонусом від зменшення злітної маси Sentinel має стати додаткова вантажопідйомність ракети, яка в контексті розмови про МБР означатиме можливість нести більше ядерних зарядів. Вихід москви з останньої угоди СНО-3 наприкінці зими 2023 року, здається, більше не стримує США у питанні розвитку власних ядерних ракет, тож, можливо, у Sentinel ми знову побачимо аналоги системи роздільних боєприпасів, з яких починався шлях Minuteman-III.
Очікується, що система наведення Sentinel буде гібридною: до стандартного позиціонування за допомогою GPS додається астроінерціальна система наведення, яка виступить корегувальним помічником на фінальній стадії польоту ракети. Наразі Sentinel планується оснастити останніми модифікаціями боєголовки M87 Mod 0 та 1, але ВПС США придивляються до потенційних підрядників, які зможуть замінити вже застарілу бойову частину, запропонувавши щось дієвіше.
Тож коли у 2030 році таки запустять серійне виробництво ракети, можливо, її бойова частина буде вже іншою. Якщо це, звісно, дозволить і без того роздутий бюджет нової балістичної програми.
Наскільки виснажливими можуть стати нові ракетні перегони
Говорячи про загальну потребу теперішньої модернізації наземного сегмента Сил ядерного стримування, варто звернутися до минулого. Однією з перших та, мабуть, найвідоміших балістичних ракетних програм США була стратегічна оборонна ініціатива (Strategic Defense Initiative, SDI), або “Зоряні війни”, затверджена Рональдом Рейганом 1983 року.
SDI пропонувала впровадити нові методи протиракетного захисту від імовірного ядерного удару СРСР. Концепт ініціативи полягав у створенні багаторівневої системи для пошуку, виявлення, відстеження та подальшого перехоплення балістичних ракет.
Така структура потребувала взаємодії різних засобів і підрозділів: від операторів супутників спостереження за ракетними пусками до операторів балістичних ракет-перехоплювачів. Проте тоді, на початку 1990-х, SDI виявилася у певному сенсі незатребуваною: СРСР колапсував, а нове керівництво росії пропонувало поставити підписи під СНО-2, раз і назавжди поклавши край ракетно-ядерним протистоянням минулого.
СНО-2 не витримав перевірки часом саме через поведінку москви, яка відмовилася ратифікувати положення договору (США зробили це невдовзі після підписання). Спочатку на заміну СНО-2 прийшов договір про скорочення стратегічних наступальних потенціалів, а пізніше і нова, вже третя за рахунком редакція СНВ-3. Усі вони зараз не вартують і паперу, на якому були колись написані.
Що ж до подальшої долі SDI, то за наступні 20 років ініціатива спочатку була реорганізована у Ballistic Missile Defense Organization (за президента Білла Клінтона), а згодом трансформувалася у Агентство протиракетної оборони (MDA, що було сформоване за Джорджа Буша-старшого). Стратегічна оборонна ініціатива поклала початок багатьом інноваціям у сфері ракетно-космічного захисту, які Пентагон використовує дотепер.
Якщо розмірковувати про фактичну загрозу для США, то до проведення модернізації ракет для Сил ядерного стримування країну почасти спонукають рухи власних стратегічних суперників: КНР зі своєю триступеневою твердопаливною МБР Dongfeng-41 (радіус дії 11 000 км) та російська двоступенева Р-36М (SS-18), яку рухає складніший та вибагливіший рідинний двигун, проте вона має й більший радіус ураження (16 000 км). Ці наземні МБР досі залишаються головними альтернативами Minuteman-III.
Усе вказує на те, що модернізація балістичних ракет вбачається сьогодні вже невід’ємною компонентою новітньої гонки озброєнь, і очевидно, на цю справу в Міністерстві оборони не збираються шкодувати грошей. Тож саме коштовна розробка та виробництво нових ракет можуть стати ахіллесовою п’ятою у питанні ракетного переозброєння.
Зростаючі багатомільярдні оборонні бюджети виявляються виснажливими для економіки будь-якої країни, що мілітаризується. Світова гонка озброєнь — це перш за все війна промислових потенціалів головних супротивників. За часів останнього “холодного” протистояння цього перенавантаження не витримала саме радянська економіка, але такий вирок не є константою, бо історія неупереджена. Отже, виробництво сотень смертоносних ракет, які в наступні 50 років, найімовірніше, не полишать своїх шахт, може стати важким тягарем для бюджету США на багато років попереду.
Різниця витрачання коштів особливо помітна, якщо зважати на той факт, що останні 10 років модернізації доволі дієвих Minuteman-III коштували військовій адміністрації усього $7 млрд. Упровадження ж Sentinel тільки за шість років до свого початку вже потребує від національного бюджету близько $160 млрд. Не слід забувати і про інші проблеми, що сьогодні заважають Sentinel. Їхнє вирішення ризикує затягнутися на роки, ще далі посунувши строки поставки нових МБР на озброєння у військо і, можливо, ще збільшивши загальний бюджет нової балістичної програми.
Альтернативою розвитку твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет залишаються неядерні ракети тактичної дії, які справді вагомі на оперативно-тактичному рівні, себто у реальному бою. Ефективність твердопаливних ракет тактичного рівня і їхню велику затребуваність підтверджує й досвід сучасної війни в Україні. Адже українське військо вже третій рік поспіль демонструє майстер-клас з їхнього використання. Читайте про розвиток американських балістичних ракет малого та середнього радіуса дії у продовженні цього матеріалу.
