Точка Немо: кладовище космічних кораблів, де незабаром опиниться МКС

У березні 2001 року жителі островів Фіджі, що в південній частині Тихого океану, спостерігали неймовірне видовище. 130-тонна космічна станція “Мир” перетнула вечірнє небо над океаном вогняним шлейфом довжиною в півтори тисячі кілометрів. Так завершилася історія першої модульної орбітальної станції, яка прослужила людству понад 15 років.

Місце для її падіння обрали невипадково. Названа на честь капітана Немо, героя романів Жюля Верна, Точка Немо — найвіддаленіша від суходолу на нашій планеті. До найближчого берега звідси майже 3000 км, до астронавтів на МКС — понад 400 км. Тому назва “Ніхто” (так перекладається Nemo з латини) цілком виправдана: тут дійсно безлюдно.Зараз в околицях Точки Немо розташоване найбільше кладовище космічних кораблів, де вже відпочивають близько 300 апаратів, і їхня кількість неухильно зростає. 2030 року сюди вирушить МКС вагою понад 400 тонн, коли прийде час прощатися з найбільшим рукотворним об’єктом у світі.

Як обирали місце для вічного спочинку космічних кораблів

Максимально наблизитися до Точки Немо можна повітрям, якщо сісти на літак з Окленду в Новій Зеландії до Буенос-Айресу в Аргентині. І долаючи відстань у понад 10 000 км, ви обов’язково пролетите над цим унікальним місцем. Воно нічим не вирізняється серед нескінченної морської пустелі — тут немає ні острова, ні будь-якої рукотворної споруди, що допомогла б його ідентифікувати. При цьому виявили його взагалі не моряки або дослідники, які виходили у відкрите море, а хорватсько-канадський інженер-геодезист Хрвое Лукатела в 1992 році, за допомогою комп’ютерної програми Hipparchus. Саме математична точність розрахунків Лукатели зробила Точку Немо ідеальним майданчиком для космічних поховань. Адже річ у тому, що за контрольованого сходження з орбіти неможливо передбачити місце падіння кожного уламка з точністю до метра, тож завжди потрібна досить велика, безлюдна і при цьому абсолютно безпечна зона.

“Навіть при контрольованому вході в атмосферу це не буде точкова посадка, — пояснив Хольгер Краг, керівник Офісу з космічного сміття в Європейському космічному агентстві (ESA), перед початком сходження з орбіти третього апарата автоматичного вантажного корабля (Automated Transfer Vehicle, ATV) у 2013 році. — Особливість процесу руйнування полягає в тому, що нам доведеться очистити досить велику територію, щоб усі фрагменти впали в межах визначеної зони”.

Зрештою великою і безлюдною територією визначили Точку Немо — саме вона надає космічним інженерам широкий діапазон допустимих відхилень. Це місце, також відоме як Океанічний полюс недоступності, розташоване приблизно за 2688 км від трьох найближчих островів — Дюсі (частина островів Піткерн) на півночі, Моту-Нуї (частина островів Пасхи) на північному сході та Махер (біля узбережжя Антарктиди) на півдні. Не тільки ці три острови безлюдні, ще й море навколо них бідне на морських мешканців. Низька біологічна активність здебільшого пояснюється потужною океанічною течією — Південно-Тихоокеанський кругообіг обмежує потік поживних речовин. Люди з’являються тут лише раз на рік для проведення чергових навколосвітніх вітрильних змагань під назвою “Океанські перегони”, а рибальством у цьому районі історично ніхто не займається.

Космічне сміття, що осідає на дно в Точці Немо, має мінімальний вплив на живу природу не тільки через слабке біорізноманіття. В умовах контрольованого входу об’єкти вриваються в атмосферу Землі на швидкості до 28 000 км/год, нагріваючись до високих температур і фактично повністю згораючи при контакті з поверхнею води. В основному залишаються практично неушкодженими ті фрагменти конструкції, що від початку витримували екстремальні температури і перепади тиску — наприклад, паливні баки або ракетні прискорювачі.

Найвідоміші поховання в Точці Немо

Вперше кладовище космічних кораблів використовували за призначенням у 1971 році. На початок 2026-го тут затоплені фрагменти близько 300 різних апаратів. Це місце облюбували кілька національних агентств, тож тут можна знайти супутники, вантажні космічні кораблі, станції тощо, що раніше належали США, Китаю, росії та іншим країнам. 

Радянська космічна станція “Мир” досі залишається найбільшим об’єктом, похованим у холодних водах Тихого океану після 15 років служби. На висоті 100 км, де пролягає лінія Кармана, внаслідок сильного удару об атмосферу Землі від станції відокремилися її сонячні панелі та ще деякі фрагменти. Саме їх, розпечених до стану плазми, спостерігали жителі Фіджі, а також конструктор “Миру” і група космонавтів, кожен з яких упродовж кількох місяців перебував на станції. Всього в океан впало від 20 до 25 тонн фрагментів, при тому що спочатку вона важила 135 тонн.

Ви можете побачити останні секунди перед падінням станції “Мир” в океан у цьому відео:

Поруч із залишками “Миру” спочивають фрагменти шести апаратів “Салют” і ще понад 140 безпілотних вантажних кораблів “Прогрес”, які з 1973 року курсували між МКС та іншими космічними апаратами. Експерти припускали, що станція могла розпастися приблизно на 1500 частин, найбільша з яких мала розміри легкового автомобіля. Попри те, що довгий час нібито вцілілі уламки станції продавалися на чорному ринку, їхню автентичність так і не вдалося підтвердити. Як і те, що хтось взагалі займався їхніми пошуками і діставав з океану.

П’ять космічних апаратів у безлюдному місці Тихого океану затопило Європейське космічне агентство з 2008 до 2015 року. Це були ATV для доставки палива, води, їжі та наукових приладів на МКС.

Місце на імпровізованому кладовищі знайшлося і для космічного транспорту Японського космічного агентства (JAXA). Одноразові вантажні кораблі також доставляли на МКС обладнання для експериментів (зокрема, мікроскопи й телескопи), продовольство і навіть першого в світі “космічного аватара” — керованого з Землі робота, розробленого японською компанією ANA Holdings. Останній такий корабель контрольовано приводнився в Точці Немо 2020 року.За кілька років тут завершиться історія МКС, найбільшого рукотворного об’єкта з коли-небудь створених. Після того як країни-партнери припинять підтримувати станцію в 2030 році, на початку 2031-го її мають затопити. Для цієї фінальної місії NASA вибрало компанію SpaceX, уклавши з нею контракт вартістю $843 млн. Вона розробляє космічний буксир U.S. Deorbit Vehicle (USDV), який зведе станцію з орбіти і забезпечить падіння її уламків точно в заданому квадраті Точки Немо.

Вплив на навколишнє середовище

Значна частина космічного сміття згорає в атмосфері ще до того, як фрагменти супутників, вантажних кораблів або космічних станцій опиняться на дні Тихого океану. Але всупереч віддаленості від суші, інтенсивному ультрафіолетовому впливу та слабкій океанічній течії у цій місцевості, питання довгострокового впливу забруднення екосистеми залишається відкритим.

У 2019 році дослідники виявили в атмосфері в районі Точки Немо частки алюмінію і з’ясували, що їхнє походження — не земне, і не метеоритне. Відтак з’явилося припущення, що ті утворилися в результаті розпаду космічних апаратів при вході в атмосферу. Це означає, що вони потенційно спричиняють забруднення ще до того, як досягнуть глибин Тихого океану. Пізніше, в 2023 році, команда вчених з Національного управління океанічних і атмосферних досліджень (National Oceanic and Atmospheric Administration, NOAA) під керівництвом Деніела Мерфі підтвердила цю гіпотезу. Тоді аналіз стратосферних аерозолів показав, що близько 10% частинок у верхніх шарах атмосфери містять метали від згорілих супутників — алюміній, літій і мідь. Дослідники попередили, що зі зростанням кількості запусків концентрація цих частинок може збільшитися в десятки разів і в перспективі вплинути на озоновий шар. Але навіть попри це води залишаються досить чистими — тут зафіксовано доволі низький вміст пластику, який давно вже став величезною екологічною проблемою.

А поки що найбільше непокоїть майбутнє затоплення фрагментів МКС, які, очевидно, не згорять повністю в атмосфері під час падіння. Кілька років тому з цього приводу розгорнулися дебати в ООН, а низка країн Латинської Америки висловилися проти з огляду на потенційні екологічні проблеми такого приводнення. Не виключено, що при цьому в океанічні води потрапляють ще й залишки токсичного палива: десь у південній частині Тихого океану досі лежить на дні радіоізотопний термогенератор, який зберігся під час затоплення місячного модуля Apollo 13 і залишиться радіоактивним ще приблизно 2000 років.

Погляд у майбутнє

Є ймовірність, що Точка Немо ще багато років слугуватиме кладовищем космічних кораблів. Однак космічні агентства вже усвідомлюють пов’язані з цим ризики та проблеми, тому шукають альтернативні способи утилізації космічних апаратів. Наприклад, деякі супутники замість зведення з орбіти і затоплення відводять на суперсинхронні орбіти, які ще називають орбітами поховань або цвинтарними орбітами. Але у такого підходу є низка проблем: для цього потрібно багато палива, а для розміщення підходять лише геостаціонарні супутники, однак не ті, що спочатку призначалися для низьких орбіт. Плюс залишати несправні супутники на високій орбіті небезпечно через загрозу вибухів решток палива або акумуляторів.

У майбутньому більшість космічних апаратів будуть проєктувати з розрахунком на скорочення космічного сміття. Їх планують виготовляти з матеріалів, що плавляться за нижчих температур, що значно зменшить імовірність “виживання” при вході в атмосферу і зіткненні з поверхнею Землі. NASA з ESA вже частково дотримуються концепції “Проєктування з розрахунком на самоліквідацію” (Design for Demise, D4D) і переходять на виробництво алюмінієвих паливних баків замість титанових. Титан потребує вищої температури плавлення (1600°C проти 660°C у алюмінію), тому деталі з нього часто дістаються Землі неушкодженими.

Подібний підхід NASA вже використовувало в місії Global Precipitation Mission (GPM), де інженери замінили традиційні титанові баки на алюмінієві з композитною обмоткою. Результати цього експерименту показали, що алюмінієві конструкції гарантовано згоряють при вході в атмосферу, на відміну від титанових аналогів. А ESA у своїй ініціативі Clean Space відзначає необхідність заміни титанових баків алюмінієвими сплавами, але вказує, що цього може бути недостатньо. В якості додаткових заходів Європейське космічне агентство пропонує використовувати композити з льону замість вуглепластику, де це можливо, і проєктувати електроніку та батареї так, щоб вони розсипалися на частини при обертанні до падіння на Землю. 

Водночас чисельність супутників на орбіті неухильно підвищується: до кінця 2025 року їх стало більше в чотири рази, порівняно з 2020-м. Аналогічна ситуація із запусками: якщо на початку десятиліття кількість стартів ледь перевищувала 100, то наприкінці минулого року їх було вже 324 (315 запусків з них — успішні), за даними Space Stats. Це означає, що й обсяги космічного сміття надалі зростатимуть, навіть попри появу багаторазових ракет, тоді як Точка Немо невпинно поповнюватиметься новими об’єктами. А через кілька століть вона стане цінним джерелом знань для археологів майбутнього.