Космічна програма Китаю. Частина 2: головний фаворит нових космічних перегонів

Початок нового тисячоліття став золотим періодом для космічної програми КНР. Багато в чому це відбулося завдяки вкладенням Китаю у створення космічних технологій, аналогічних уже наявним на Заході. Стратегія запозичення виявилася успішною. Наразі Китай має свій аналог GPS — систему позиціювання Beidou, власну версію МКС — орбітальну станцію Tiangong. Роботи тривають і над розгортанням майбутньої альтернативи Starlink — низькоорбітального супутникового сузір’я Guowang, а також ракет-носіїв Tianlong-3 зі зворотним першим ступенем (десь ми таке вже бачили).

У Пекіні почали з’являтися як свої зразки західних технологій, так і цілі західні бізнес-моделі. Сьогодні китайські ракетні компанії надають послуги із запуску, супутникового зв’язку, навігації та моніторингу Землі, при цьому грамотно вибираючи собі клієнтів. Пріоритет віддається країнам, які мають зі США традиційно непрості історії зовнішньополітичних відносин. Країни Латинської Америки та Близького Сходу охоче пристають на східну угоду, потрапляючи у пряму залежність від китайського впливу: спочатку в науково-технічному, а згодом і в політичному плані (Китай з незмінним ентузіазмом створює власні аналоги деяких міжнародних організацій та регуляторів).

Але саме так Піднебесна бачить свій шлях досягнення лідерства в нових космічних перегонах.

Спроба ізоляції з боку США та полярна відповідь КНР

США завчасно зауважили момент зміцнення позицій КНР у космосі. Перші спроби стримати процес цього зростання розпочалися ще наприкінці минулого століття. У 1998 році спалахнув скандал з американськими компаніями Hughes і Loral, які допустили витік конфіденційних даних під час консультацій з Китаєм щодо аварії ракети Long March 3B. Ця подія стала відправною точкою в ізоляції Китаю від глобального космосу, яка так чи інакше лишається донині.

Публікація звіту американського адвоката та політика Кріса Кокса розпочала виток подальших дій. За результатом цієї доповіді від 1999 року Конгрес США прийняв акт, що забороняв відправляти у космос на борту китайських ракет супутники з американським комплектуванням. 12 червня 1999 року китайська ракета Long March 2C вивела на орбіту останні два супутники Iridium, згідно з контрактом, укладеним до набрання чинності заборонного акта. Відтоді жоден апарат, що має американське комплектування, не був запущений зусиллями ракетної промисловості КНР.

Далі була історична поправка Вольфа, прийнята Конгресом США 2011 року. Вона прямо забороняла NASA та іншим урядовим установам підтримувати будь-яке партнерство з Китаєм у сфері освоєння космосу. Це стосувалося і присутності тайконавтів на американських сегментах МКС.

Намагаючись ізолювати свого конкурента в космічній сфері, Вашингтон, сам того не розуміючи, стимулював зворотну реакцію. Замість кроків у відповідь з консервації всередині власних космічних програм, китайський космос зайняв позицію відкритих дверей, запрошуючи та заохочуючи співпрацю з іншими країнами і розвиваючи багатосторонні контакти.

Китай чимдалі голосніше заявляє про себе як про міжнародного постачальника космічних технологій та послуг. Це стосується як прикладних космічних послуг, так і грандіозних проєктів планетарної безпеки. Звичайно, за старою китайською традицією, багато з цих ініціатив у тому чи іншому вигляді вже існували в американському та європейському космосі.

Так, у квітні 2022 року Національне космічне управління Китаю (CNSA) оголосило плани провести тестування власної технології відхилення орбіти астероїда. У жовтні 2022-го ми спостерігали першу в світі успішну демонстрацію цієї технології у межах місії NASA DART (Double Asteroid Redirection), під час якої унаслідок зіткнення з космічним апаратом була відхилена орбіта астероїда Діморфос. Тепер Китай націлений повторити цей успіх, орієнтовно в період з 2025 до 2026 року. Відтак планетарний захист стає ще одним полем протистояння у космічних перегонах, де Захід та Схід намагаються довести перевагу своїх технологій і політичних систем, які за ними стоять.

У прагненні до лідерства в космічних перегонах КНР активно шукає прихильників, які досі залишаються поза увагою США та Європи. Так, наростаюча взаємодія зі Спільнотою країн Латинської Америки та Карибського Басейну (Community of Latin American and Caribbean States, CELAC) помітно зміцнила позиції Китаю на континенті.

Наразі двосторонні партнерські відносини у сфері космосу Пекін підтримує з Аргентиною, Болівією, Венесуелою, Еквадором та Чилі. Здебільшого країни Латинської Америки зацікавлені у можливостях космічних запусків, геопозиціювання та супутникового зв’язку, які надає Пекін, пропонуючи йому натомість свою територію під будівництво інфраструктури для управління космічними місіями. Один із таких об’єктів вартістю $500 млн розташований в Аргентині і використовується КНР для розширення власної мережі Deep Space, яка забезпечує зв’язок з космічними кораблями і зондами.

Китай запрошує країни CELAC приєднатися і до своєї програми Міжнародної дослідницької місячної станції (ILRS), для якої країна вже створила свою міжнародну організацію — ILRSCO. Це серйозна противага американській місячній ініціативі Artemis Accords (АА). Уже зараз можна побачити, що деякі країни — підписанти АА дедалі частіше поглядають на Схід. Найпоказовішим прикладом тут є Бразилія, яка останнім часом наполегливо висловлює свою зацікавленість у китайській програмі ILRS. Нагадаємо, бразильці вже мають угоди зі США щодо обміну інформацією про ситуаційну поінформованість у космосі та космічні об’єкти. І зростаюча зацікавленість Бразилії у спільних космічних ініціативах з КНР може поставити хрест на колишніх домовленостях із американцями.

Прикро для Китаю, але не всі країни Латинської Америки займають чергу для участі в його космічних ініціативах. 27 липня Аргентина стала 28-ю країною, яка приєдналася до Artemis Accords, тим самим продемонструвавши свою близькість саме до американського бачення нових норм поведінки у космосі. Раніше, в березні, такий же крок зробив і Еквадор, приєднавшись до АА.

Очевидно, що менш розвинені в космічному секторі країни Південної Америки ретельно зважують бенефіції, які можуть виграти від того чи іншого співробітництва. Але настане час, коли їм необхідно буде визначитися. І зовсім не факт, що цей вибір буде легким.

Пропонуючи зі свого боку дуже привабливі фінансові умови (до 2002 року КНР часто покривала до 70% партнерських витрат на космічну діяльність, левова частина яких надходила через кредити, видані Китайським банком розвитку), країна буквально видавлює США з латиноамериканського регіону. І хоча, починаючи з 2002 року, витрати на космос між партнерами найчастіше діляться порівну — це, як і раніше, не відвертає від Китаю його союзників у космічному секторі. Непроста історія відносин Північної та Південної Америки грає у цій ситуації на руку саме Пекіну.

Слід розуміти, що латиноамериканські партнери КНР — далеко не топові гравці космічного сектора. Традиційно низькі бюджети та відсутність налагодженої системи інституцій надто часто перешкоджають потенційно перспективним ініціативам. Так, бюджет Латиноамериканського та Карибського космічного агентства (Latin American and Caribbean Space Agency, ALCE), ініціаторами створення якого у 2021 році виступили Мексика та Аргентина, налічував лише $100 млн. Якщо врахувати, що сьогодні членами ALCE є вже 23 держави, сума більш ніж сміховинна. Однак Пекін, схоже, готовий взяти на себе частину фінансових витрат.

Приклад співпраці КНР з латиноамериканськими країнами вельми показовий. У ньому можна побачити споконвічне бажання Китаю не брати участь у проєктах та ініціативах, що вже існують, створюючи натомість власні. Не варто запитувати, хто має бути лідером у цих проєктах — у Пекіні відповідь добре відома.

Вбачаючи шлях, яким прямує Китай, США починають упроваджувати свої механізми, націлені на спробу стримати китайську гегемонію, на що їхні опоненти демонструють відмінне вміння викручуватись, знаходячи можливості там, де вони ще не заблоковані Сполученими Штатами. Факт залишається фактом, подібний біг з перешкодами поки що не заважає КНР мітити на позицію космічного лідера. І для досягнення цієї мети Пекін зараз має всі необхідні технології.

Роби як вони, роби краще за них: технології під копірку

Далеко позаду залишився той час, коли навіть за зразками радянських ракет китайські ракетобудівники не могли побудувати власних. Станом на кінець липня 2023 року лише на різних модифікаціях Long March було проведено 479 космічних запусків, 461 з яких виявились успішними (загальний показник успіху становив 96,2%).

Саме ця ракета дозволила Китаю втілити свою давню амбіцію щодо створення власної багатомодульної пілотованої станції — Tiangong, яка була завершена 31 жовтня 2022 року разом зі встановленням третього (і наразі фінального) модуля Mengtian. Базовий модуль Tiānhé досяг орбіти 29 квітня 2021 року. Далі до нього приєднався другий орбітальний модуль — Wèntiān, який доповнив станцію 4 липня 2022 року. Таким чином за півторарічний період КНР спромоглася розгорнути на орбіті власну населену орбітальну станцію. Весь обсяг робіт, починаючи зі старту будівництва Tiangong, тривав у Китаю 11 років.

Tiangong багато в чому дуже схожа на МКС, за тією лише відмінністю, що вона повністю належить всього одній державі. Найімовірніше, саме швидке розгортання цієї станції змусило Вашингтон лобіювати продовження експлуатації МКС, яку раніше планувалося звести з орбіти в 2024 році. Новою датою кінця життя орбітальної станції став 2030 рік. Після того як МКС припинить існування, китайська Tiangong стане єдиною населеною станцією на орбіті Землі. І це грандіозний успіх для Китаю, адже тоді саме він очолить більшість процесів довготривалої наукової діяльності в умовах мікрогравітації. КНР уже планує розпочати дослідження “нових квантових явищ” на орбітальній станції, а також виконати ще понад тисячу заявлених експериментів.

Нагадаємо і про прототип китайського суборбітального літака, який 9 травня 2023 року завершив свою крайню космічну місію, що тривала 276 днів. І хоча поки що ані китайське CNSA, ані китайська преса не демонстрували знімків космічного корабля, можна впевнено припустити, що літак вельми схожий на американський Boeing X-37B хоча б за своїм функціональним призначенням (можливість здійснювати багатомісячні орбітальні перельоти).

Період експлуатації американського суборбітального літака становить 270 днів, проте його останній політ у межах місії OTV-6 майже в чотири рази перевищив цей термін. Космічний корабель перебував на орбіті 908 днів, після чого вдало приземлився на злітно-посадкову смугу в Космічному центрі Кеннеді. Американці, як і китайці, тримають у секреті багато аспектів місії свого суборбітального човника.

Ще один показовий приклад — китайська система супутникової навігації та позиціонування Beidou, прямий аналог американської GPS. Розробка Beidou стартувала ще 1994 року, однак на повну силу супутникове сузір’я запрацювало лише в 2020-му. Сьогодні в угрупованні налічується 56 супутників, останній з яких був запущений 17 травня 2023 року на ракеті Long March 3B.

Все більш очевидно, що Китай не має наміру використовувати свою систему супутникової навігації Beidou виключно в мирних цілях. Комуністична партія Китаю (КПК) через своїх високопосадовців неодноразово висловлювала переконання, що КНР ніколи не погодиться на незалежність Тайваню. За сценарію прямої конфронтації між двома країнами супутникові технології на кшталт Beidou і альтернативи Starlink (інтернет-сузір’я Guowang з понад 12 000 супутників на низькій навколоземній орбіті, що уже готується до розгортання) можуть стати серйозними козирями в майбутніх військових операціях Пекіна. Поки що Китай пильно стежить за розвитком ситуації на фронтах російсько-української війни, невизначеність у якій усе ще стримує його від початку прямої військової агресії проти сусіда.

На цьому тлі популярність Beidou у світі вкрай насторожує. Ще в 2019 році саме Beidou, а не GPS віддавали перевагу більшість користувачів, причому не лише в тихоокеанському та африканському регіонах (традиційно схильних до китайського впливу), а й у Європі.

Головним аргументом на користь Beidou стала функціональна перевага його навігаційної архітектури: на відміну від GPS-супутників, які тільки надсилають сигнали на Землю, апарати Beidou можуть здійснювати двосторонній зв’язок. Інакше кажучи, китайські супутники вміють отримувати сигнал від вашого смартфона або автомобільного навігатора.

Другим плюсом є заявлена можливість супутників сузір’я глушити інтернет-сигнал по області. Сьогодні в арсеналі Китаю вже є маломірні високочастотні генератори перешкод, здатні діяти спрямовано.

Озираючись назад із дня сьогоднішнього, слід визнати очевидне: рішення низки європейських країн покладатися на китайські супутники та системи геопозиціонування в умовах наростання конфронтації між Сходом і Заходом було, як мінімум, недалекоглядним.

Але навіть попри активізацію Beidou наприкінці минулого десятиліття, на глобальному ринку GPS, як і раніше, отримувала більше прибутку. Станом на 2019 рік на частку американської GPS припадало 28% світового ринку, а китайська Beidou отримала лише 10% загальносвітового прибутку.

З огляду на факти, описані вище, можна дійти висновку, що КНР добре вчиться у своїх конкурентів, а за деякими напрямами навіть перевершує їх. Нещодавній запуск китайської Zhuque-2 від компанії Landspace — першої метанової ракети у світі — залишив позаду таких маститих гігантів, як SpaceX, ULA, Blue Origin і Relativity Space, які мали намір першими запустити свої прототипи ракет на метановому паливі.

Свіжим трендом став розвиток приватного аерокосмічного сектора в КНР, на який останніми роками припадає дедалі більша кількість космічних місій порівняно з місіями Національної китайської аерокосмічної науково-технічної корпорації (CASC). Головними гравцями в китайському приватному аерокосмічному секторі незмінно залишаються такі компанії, як Landspace, Space Pioneer, Galactic Energy, iSpace (не плутати з однойменною японською ispace) та Expace. Недавно КНР оголосила прийом пропозицій щодо космічних перевезень вантажів і складових частин станцій. Це вкотре підтверджує припущення, що саме комерційний сектор відіграватиме вагому роль у майбутньому космічному секторі Китаю.

За прогнозами на поточний рік, кількість комерційних космічних запусків у КНР може збільшитись удвічі, склавши чверть від усіх космічних запусків країни. Це, звісно, аж ніяк не можна порівняти з космічним сектором США, де тільки приватна компанія SpaceX здійснила близько 75% запусків (2022 року з 87 успішних космічних запусків у США на частку NASA припало всього 26). Але Китай лише живиться тим, що йому необхідно для розвитку власного аерокосмічного сектора — суть цієї гри набагато глибша, ніж просте копіювання технологій і підходів у їхній реалізації.

Без сумнівів, не кожному подобається така гра у “клонування” технологій, і не всі визнають її чесною. Проте саме за допомогою неї китайський космос продовжує зміцнювати свої позиції як у космосі, так і на геополітичній арені.

Батіг і пряник: формула успіху чи прокляття?

Підсумовуючи, можна відзначити, що КНР проводить досить прозору та послідовну політику м’якого домінування як на Землі, так і в космосі. Заманюючи нових партнерів привабливими цінами на свої космічні технології та послуги із запуску, Китай поступово робить ці країни залежними від ресурсів свого космічного сектора.

Пекін не лише продовжує вирощувати власні космічні технології, а й започатковує нові інститути для координації міжнародної космічної діяльності. Заснована 2005 року Азійсько-Тихоокеанська організація з космічного співробітництва (Asia-Pacific Space Cooperation Organization, APSCO), до складу якої входять Перу, Іран, Таїланд, Бангладеш та Пакистан, зараз активно задіяна в проєкті Міжнародної дослідницької місячної станції. Звичайно, розвиток космічного сектора цих країн перебуває в зародковому стані, тож глобально вони мало що можуть запропонувати Пекіну. Але Китай, здається, не надто переймається регіональними космічними ініціативами своїх колег. Йому досить і того, що партнери потрапляють у повну залежність від китайських “космічних пряників”, реалізуючи свої скромні космічні проєкти виключно за рахунок китайських ракет.

Як авторитарна за своєю природою держава Китай може примусово мобілізувати свій приватний аерокосмічний сектор, де-факто змусивши його насамперед виконувати саме завдання державної ваги. Для цього Пекін має масу механізмів впливу — як добровільних, так і не дуже.

Не слід забувати, що хоча КНР і розвиває внутрішній ринок, є області, куди для її аерокосмічних компаній доступ закрито. Це переважно стосується військових технологій, а також космічного та наземного сегментів критично важливої інфраструктури. Тут керують виключно наукові інститути та державні корпорації — адже під цією горою надто багато золота, аби дракон погодився зрушити з місця.

У майбутньому КНР, звісно, може допустити приватний ринок до цієї діяльності. Однак класична для багатьох авторитарних держав політика змушувати інших робити щось з-під палиці, можливо, і здатна добре зарекомендувати себе на короткому відрізку шляху, проте ніколи не стане повноцінною альтернативою підходу вільного та конкурентного ринку, який переважає в західній моделі космічної промисловості. Справжні генії і технологічні провидці завжди творять за власним баченням, а не за свіжими директивами партії.

Утім, ми зовсім не впевнені, що в Пекіні повною мірою розуміють цю тезу.