Що дозволено у космосі, частина 4: право на боці сильних?

Неоднозначні зміни у міжнародній політиці, питаннях безпеки, що залежать від космосу, зростання рівня технологій та стрімкий розвиток приватного аерокосмічного сектора змусили американських законодавців переглянути правила гри у правовому полі NewSpace. Національні інтереси вимагали більшої свободи дій, і з метою її забезпечення 13 жовтня 2020 року NASA ініціювало створення Угод Артеміди (Artemis Accords, AA) — принципів міжнародної кооперації і поведінки держав (та компаній, що стоять за ними) на Місяці, Марсі й інших небесних тілах у межах провадження місячної програми Artemis.

Наразі положення Artemis Accords претендують на те, щоб на десятиліття сформувати глобальний вигляд індустрії NewSpace не тільки у США, а й у багатьох країнах вільного світу. Але наскільки справедливі угоди відносно їхніх учасників, і чи не стимулюють вони створення перших монополій з колонізації та видобутку позаземних ресурсів?

З усіма тонкощами Угод Артеміди розберемось у четвертій частині матеріалу “Що дозволено у космосі?”.

OST 2.0?

Від самого початку Угоди Артеміди заявляли про себе як про ідейного продовжувача Договору про космос (OST) 1967 року. За багатьма пунктами обидва документи дійсно схожі: у них можна знайти розділи про ведення космічної діяльності з мирними цілями, керуючись принципами прозорості та колективної взаємодопомоги у разі виникнення аварійних ситуацій.

Повної прозорості у здійсненні космічної діяльності досягти не вдалося, утім, угоди цього й не передбачали. Восьмий розділ Artemis Accords наказував державам надавати громадськості наукові дані про проведення космічних місій, проте сторони самі мали узгоджувати між собою, чим саме ділитися з науковою спільнотою.

Але було й те, що Artemis Accords прагнули переписати в OST. П’ятий розділ AA регламентує необхідність функціональної сумісності та створення єдиних стандартів для спільної космічної діяльності. У чистій теорії це мало на увазі, що в космічних місіях Artemis буде задіяно весь індустріально-промисловий потенціал 24 держав, які до травня 2023 року поставили свої підписи під цими угодами.

Окрім створення єдиних виробничих стандартів, Artemis Accords дещо своєрідно трактували положення OST щодо неможливості націоналізації та присвоєння будь-яких небесних тіл і вмісту їхніх надр. Ініційовані головною економікою світу — США, звісно, угоди мали на меті вільний ринок. На додачу ще й американські аерокосмічні компанії в технічному плані впритул наблизилися до можливості ведення подібної діяльності.

Тому десятий розділ Artemis Accords присвячений регламентації діяльності з видобутку корисних копалин. Приймалися положення про те, що діяльність держав та приватних компаній із видобутку ресурсів у космосі має керуватися принципами безпечної та сталої роботи, і не заважати іншим країнам у їхній діяльності з освоєння космосу. Країни, що видобувають ресурси, підписавши АА, також погоджувалися на надання ООН та відкритим науковим співтовариствам усіх даних щодо ведення своєї діяльності, якщо тільки така інформація не суперечить комерційній таємниці видобувних компаній.

Передбачаючи можливість виникнення майбутніх територіальних суперечок за багаті на ресурси космічні тіла, одинадцятий розділ Угод Артеміди вимагав створення “зон безпеки” — спеціалізованих ділянок, які держави можуть на якийсь час бронювати для здійснення своєї діяльності на супутнику. Доступ у “зону безпеки” відкритий усім учасникам договору, за умови координації своїх дій зі стороною, яка її сформувала.

Однак одинадцятий розділ, начебто спрямований на запобігання конфліктним ситуаціям у процесі космічної діяльності, містить один досить спірний підпункт — 7b. Він допускає розширення площі “зони безпеки” у разі, якщо змінюється характер проведення космічної місії. За наявності подібного уточнення можемо уявити ситуацію, коли, припустимо, видобувна компанія, що виявила дійсно багате родовище позаземних ресурсів, може скільки завгодно довго пролонгувати своє перебування в зоні інтересу, за необхідності розширюючи її межі.

Здається, це справедливо для всіх учасників Artemis Accords, адже, за узгодженням, вони теж можуть мати вільний доступ до “зон безпеки” та спільно видобувати ресурси. Проте на сьогодні лише одна компанія доросла у технологічному плані до того, щоб доставити обладнання для подібної діяльності на Місяць і далі. Тож її технічний потенціал, узаконений положеннями Artemis Accords, ризикує залишити інших гравців не при ділі.

Ба більше, у самих Угодах Артеміди чітко прописано, що не всі правила поширюються на приватні аерокосмічні компанії. Наприклад, у третьому пункті восьмого розділу йдеться, що приватна компанія повинна надавати інформацію про свою діяльність лише у тих випадках, якщо така діяльність ведеться від імені держави-підписанта. У всіх інших випадках такі дані підпадають під поняття комерційної таємниці і можуть бути приховані навіть для підписантів усередині АА.

Artemis змінює промисловість космічних запусків. Під кого?

Для того щоб наочніше зрозуміти рівень переваги SpaceX на ринку космічних запусків, достатньо подивитися, хто в США доправляв корисне навантаження на орбіту в 2022 році. SpaceX запустила трохи більше 94% корисного навантаження із заявлених 2142 одиниць. Приблизно 118 вантажів опинились на Місяці завдяки запускам NASA і SpaceX.

Місячна програма не стала винятком — у лютому 2022 року NASA уклало зі SpaceX контракт на $1,15 млрд, який передбачає використання космічного корабля Starship для доставки астронавтів на Місяць у межах четвертої місії Artemis, яка запланована на 2027 рік.

Раніше, у квітні 2021 року, SpaceX уже отримала контракт від NASA на суму $2,9 млрд, за умовами якого модифікована версія Starship доставить людей на Місяць для місії Artemis III. Космічний корабель буде запущено в космос за допомогою бустера Space Launch System (SLS). Тепер уже очевидно, що Starship стане корисним і для подальших місій Artemis.

Зауважимо, як і минулорічна Artemis I, майбутня Artemis II буде запущена на ракетi SLS, створеній на замовлення NASA зусиллями чотирьох компаній: Aerojet Rocketdyne, Northrop Grumman, Boeing та United Launch Alliance.

Перші дві Artemis можна по праву назвати демонстраційними місіями, передусім спрямованими на вивчення можливостей космічного корабля Orion. Але коли зайти трохи далі, з’ясовується, що функціонал Orion явно обмежений для організації більш стійкої присутності на Місяці. І тут для NASA зараз існує лише одна альтернатива — SpaceX. Укладаючи угоди, подібні до запуску Artemis IV, NASA фактично дає всім зрозуміти, що у нього просто немає вибору в питанні доставки великих обсягів корисного навантаження на Місяць.

Усе стає більш наочним після порівняння двох кораблів. В ідеальних умовах (коли працюють усі 33 двигуни Raptor) Starship здатний створювати тягу 16,7 млн фунтів (≈75,7 млн ньютонів). Це майже удвічі вище, ніж у головної робочої конячки NASA — Space Launch System. Чотири двигуни RS-25 дозволяють SLS розвинути всього 8,8 млн фунтів тяги (≈39,9 млн ньютонів).

Але навіть не потужність ракети цікавить NASA під час реалізації місячних місій. Головний корабель Starship (другий ступінь Starship/SuperHeavy) має ємність 35 000 кубічних футів (≈1 кубічна тонна). Така ємність може припускати наявність місць для сотні пасажирів. Порівняно із ним космічний корабель Orion (другий ступінь SLS) має майже в сто разів меншу місткість — 316 кубічних футів (≈9 кубічних метрів). І якщо ви справді хочете колонізувати Місяць і Марс, вам точно доведеться вибрати варіант, який пропонує SpaceX.

Проблема наразі полягає в тому, що повноцінне залучення приватного бізнесу в процес колонізації Місяця, Марса та ближнього поясу астероїдів має бути насамперед затребуваним на Землі. Причому для якомога більш широкого сегмента людства. В іншому випадку надзвичайно високий рівень витрат ризикує зробити цю діяльність просто нерентабельною. Зараз безліч хороших стартапів, які пропонують досить інноваційні підходи в космічній індустрії, вбачають їх зовсім незастосовними на глобальному ринку. Тому єдиним способом для заробітку грошей поза земною орбітою (принаймні, на сьогодні), як і раніше, залишаються державні замовлення.

Приватні аерокосмічні компанії у цій ситуації можуть розраховувати на більш нішеві рішення. Так, американська компанія Axiom Space досягла успіху в розробці скафандрів для місячних місій Artemis.

Попри квітневу невдачу, що призвела до втрати Hakuto-R, японська ispace продовжує розробляти дизайн малогабаритних посадкових космічних апаратів, прагнучи стати першою комерційною компанією, яка доставить зонд на Місяць. Наступна космічна місія Hakuto-R буде виконана для програми NASA CLPS (Commercial Lunar Payload Services), яка також є частиною Artemis. Однак і скафандри Axiom Space, і майбутні Hakuto-R літатимуть переважно на ракетах SpaceX. Як виняток тут, мабуть, можна згадати лише участь аерокосмічної компанії Firefly Aerospace, з якою в березні 2023 року NASA уклало контракт на $112 млн для доставки корисного навантаження в межах тієї ж CLPS. Очікується, що під час свого дебюту космічний корабель Blue Ghost доправить десять видів корисного навантаження на зворотний бік Місяця.

Варто сказати, що подібний успіх у розвитку Starship, та й інших проєктів SpaceX, був би неможливим без фінансування за допомогою багатьох контрактів, якими як NASA, так і Пентагон щороку годують SpaceX. Прибічники Маска резонно заперечать, що SpaceX отримує замовлення, адже краще за інших робить свою справу. Зважаючи на обидва факти, можемо лише констатувати очевидне: з 24 країн, які підписали Artemis Accords, контракти з доставки людей на Місяць поки що дістаються тільки 25-й країні — “країні Ілона Маска”.

SpaceX порушує угоди?

Цікавою залишається ситуація зі ставленням самої SpaceX до тез, викладених в Угодах Артеміди. М’яко кажучи, воно з ними не завжди корелює.

Наслідки невдалого квітневого запуску Starship загострили тиск природоохоронних служб “зелених”. Нагадаємо, внаслідок відмови п’яти з 33 двигунів Raptor ракета Starship/SuperHeavy так і не змогла досягти орбіти — і її дистанційно підірвали.

Досить ефектне файєр-шоу від Ілона Маска, на жаль, мало негативні наслідки для Національного заповідника в долині Ріо-Гранде. Через тиждень після запуску Служба охорони рибних ресурсів і диких тварин США підсумувала, що невеликі фрагменти від знищеної ракети можуть покривати площу 385 акрів (1,5 млн квадратних метрів).

Американські “зелені” швидко об’єдналися, що призвело до подання колективного судового позову, щоправда, не на SpaceX, а на Федеральне авіаційне агентство — урядову організацію, яка видала приватній компанії ліцензію на політ. Тим часом Маск продовжує обнадіювати громадськість заявами про те, що протягом 6-8 тижнів SpaceX зможе здійснити ще один запуск Starship. Звісно, цього разу без викрутасів! 

Зрозуміло, що катастрофа Starship/SuperHeavy сталася в атмосфері Землі і не порушує положень Artemis Accords, які стосуються Місяця, Марса та інших небесних тіл. Проте це не перший епізод, в якому компанія демонструє досить зневажливе ставлення до статей OST і AA. Астрономи у всьому світі вже не один рік поспіль сигналізують про шкоду від супутникового сузір’я Starlink SpaceX, поступове зростання якого буквально знищує спостережну астрономію, причому не лише аматорську.

Нагадаємо, дванадцятий розділ Artemis Accords якраз регламентує відповідальність за накопичення орбітального сміття. Ситуація створює досить абсурдний прецедент, коли головна робоча конячка майбутніх місій Artemis доволі відверто ігнорує приписи, закладені в угодах місії.

То до чого тут Місяць?

На захист AA варто сказати, що угоди сформували великий глобальний ринок та сферу обміну технологіями. Це, зі свого боку, призвело до стрімкого зростання космічної промисловості у низці країн — учасниць угод.

2023 року бюджет, виділений на розвиток космічного сектора Південної Кореї, склав рекордну для країни суму — 874,2 млрд вон ($674 млн). Суму, що майже на 20% перевищує минулорічний космічний бюджет Південної Кореї, спрямують на створення нових ракет-носіїв, зокрема газової рідинно-кисневої ракети KSLV-2, запуск якої можна буде побачити вже 24 травня цього року. Щоправда, Південна Корея навіть не натякала на те, що KSLV-2 (і майбутня KSLV-3) будуть здатні здійснювати місячні місії.

Окрім розвитку космічного сектора, Південна Корея розширила і свою космічну співпрацю з ініціатором АА — США. Без сумнівів, більшість країн, які сьогодні приєднуються до зазначених угод, керуються мотивами власної безпеки. І хоча самі Artemis Accords аж ніяк не беруть участі у випробуванні військових технологій, де-факто вони відкривають шлях до більш тісної співпраці вже з оборонними відомствами США.

Artemis Accords також залишили за бортом космічний сектор КНР і РФ, які більше не зможуть брати участь у спільних із учасниками AA місячних місіях. Розбіжності у трактуванні основних положень АА та власні амбіції у сфері освоєння Місяця очікувано привели Китай та Росію до відмови від участі в Угодах Артеміди. І якщо Китай ще продовжує розробляти свої плани щодо доставки людей на Місяць (щоправда, не раніше 2030 року), російський космос вже остаточно втратив навіть ілюзорні сподівання на те, щоб найближчими роками зайняти місце в місячному клубі. Останнім козирем у рукаві Роскосмосу залишається безпілотний місячний посадковий модуль “Луна-25”, який у липні цього року мають запустити з космодрому “Східний”. Будемо сподіватися, що росіяни забезпечили модуль батутом для м’якого приземлення: у разі провалу “Луна-25” РФ попрощається з останньою надією на освоєння земного супутника.

Як би там не було, АА були і залишаються добровільною ініціативою. І в тому, що уряди двох країн обрали конфронтацію замість кооперації, їм варто звинувачувати лише себе.

Тим часом приватний сектор країн — учасниць Artemis Accords наводить нові мости, які іноді призводять до продуктивної співпраці. Одним із таких прикладів є німецька ракетобудівна компанія — Rocket Factory Augsburg (RFA), яка саме проєктує ракету-носій RFA-1 на паливній суміші гасу й рідкого кисню. Тяга RFA-1 забезпечується дев’ятьма РРД (рідинний ракетний двигун) закритого циклу Helix на першому ступені ракети. Ще один Helix встановлюється на її другому ступені.

Helix не складаються виключно з німецького комплектування. Українське підприємство “Південмаш” розробило турбонасоси, на яких працюють ці досить продуктивні двигуни — сумарна тяга дев’яти ракетних двигунів становитиме 90-100 тонн.

І Україна, і Німеччина є учасницями Artemis Accords, тож можливо, саме робочі контакти в межах їхньої участі у місячній програмі й допомогли налагодити цю співпрацю. Це, знову ж таки, залишається в області здогадок, реальність же полягає в тому, що ракета RFA-1 також не планує доставляти корисне навантаження на Місяць.

В результаті потенційно талановитим ракетобудівним компаніям (особливо молодим) треба змиритися з дійсністю: заради грошей їм доведеться працювати на орбіті Землі. Підкорення ж Місяця NASA вирішило довірити своєму головному та єдиному фавориту — SpaceX. Можливо, саме з цією метою компанію Ілона Маска рік у рік годували такими апетитними шматками американського космічного бюджету. Утім, ця конспірологія, хоча й цікава, наразі вже не має жодного значення.Подібна ситуація аж ніяк не обнадійлива для інших аерокосмічних компаній (не тільки американських), які сьогодні займаються космічними запусками. Майбутні дебюти надважких ракет New Glenn від Blue Origin, Ariane 6 від ArianeGroup або Vulcan Centaur від ULA, які мають відбутися найближчими роками, можуть спробувати змінити ситуацію з підбором транспорту для освоєння Місяця. Але навіть успіх у цих місіях не гарантує їм прихильність Artemis — у NASA не дадуть збрехати: ця богиня справді любить лише обраних.