Підкорювачі космосу: хто такі астронавти NASA і як ними стають

10 квітня 2026 року капсула Orion увійшла в атмосферу над Тихим океаном. Чотири астронавти NASA щойно повернулися з історичної місії, під час якої побували за 252 756 миль від Землі — далі, ніж будь-хто до них за всю історію. Рекорд екіпажу Apollo 13, встановлений ще в 1970 році, нарешті був побитий — через 56 років.

За цими цифрами стоять не лише технічні досягнення, а й відчайдухи, які обрали небезпечну й надзвичайно важливу професію. Яким був шлях людини, що підкорила космос, з якими викликами вона стикалася під час підготовки до польоту та перебуваючи за тисячі миль від Землі?

Перші астронавти NASA

Через рік після запуску радянського “Спутника-1” восени 1957 року США зробили відповідний крок — заснували NASA. А у квітні 1959 року американське космічне агентство офіційно оголосило створення першого загону астронавтів. Президент Дуайт Ейзенхауер запропонував на цю роль військових льотчиків-випробувачів — тоді він вважав, що ніхто інший не здатний краще зберегти самовладання в кабіні машини, яка може вбити за частку секунди. Незабаром з армійських архівів витягли особисті справи випускників льотних шкіл — 508 імен, потім кількість претендентів скоротили до 110, після — до 32 фіналістів, і нарешті відібрали “першу сімку”. Це збірне прізвисько команді астронавтів дали за те, що саме їй належало вирушити в першу пілотовану місію США на космічному кораблі, який на той момент ще навіть не був створений — Mercury Seven.

Спочатку вимоги до кандидатів були загальними: вік до 40 років, зріст до 180 см (це пояснювалося фізичними розмірами капсули), льотний стаж від 1500 годин, інженерна освіта та кваліфікація пілота реактивного літака. Найскладніші випробування чекали на претендентів у фіналі: вони пройшли ретельне медичне та психологічне обстеження, барокамеру, безліч тестів на стресостійкість та інтерв’ю, які мали вивести їх із рівноваги. Кандидатам ставили запитання, на які не було правильних відповідей, навмисно створювали відчуття загрози і спостерігали, як ті реагують. І за результатами врешті відібрали ту саму першу сімку: Алан Шепард, Джон Гленн, Гас Гріссом, Скотт Карпентер, Волтер Ширра, Дік Слейтон і Гордон Купер. Семеро чоловіків, які тої ж миті стали національними героями — ще до того, як фактично побували в космосі.

Як змінювався відбір астронавтів за 60 років

З 1959 року NASA набирало астронавтів 24 рази, і кожен наступний відбір відрізнявся від попереднього: на нього впливали не тільки технології і стан науки, а й політика, а також те, які завдання агентство ставило перед собою в конкретний момент.

На початку 1960-х кандидатами на роль астронавтів NASA могли бути лише військові льотчики-чоловіки, як спочатку запропонував Ейзенхауер. Але вже 1965 року агентство вперше відібрало для майбутніх польотів астронавтів-вчених без льотної підготовки, що відкривало можливість проводити на орбіті важливі для людства дослідження.

Двоє вчених пішли з NASA, так і не побувавши в космосі, але четверо все ж вирушили на орбіту. Оуен Герріотт і Едвард Гібсон працювали на першій американській орбітальній станції Skylab у 1973–1974 роках, а Джозеф Кервін увійшов до складу першого успішного екіпажу тієї ж станції. Але найбільш відомий геолог Гаррісон Шмітт: у грудні 1972 року він став єдиним професійним вченим, який ступив на поверхню Місяця у складі екіпажу Apollo 17. Саме він знайшов на місячній поверхні помаранчеві скляні кульки — вони підтверджували давню вулканічну активність, яку шукали всі попередні місії.

У 1978 році NASA вперше оголосило набір жінок та представників меншин. Тоді до нього увійшла Саллі Райд, яка 1983 року стала першою американкою в космосі. А Гайон Блуфорд став першим афроамериканцем, який побував на орбіті. У тому ж наборі опинився і Рон Макнейр — фізик і володар чорного пояса з карате, пізніше він трагічно загинув у катастрофі шатла Challenger 1986 року.

До 1990-х років у NASA могли потрапити і військові льотчики, і цивільні вчені або інженери. На той момент на борту орбітальної станції дійсно були потрібні люди найрізноманітніших спеціальностей — від медиків до фахівців з матеріалознавства. Наприклад, у місії STS-40 (1991 рік) частину екіпажу складали лікарі та біологи, які провели серію експериментів з фізіології людини в умовах невагомості. Тоді в NASA з’явилися фахівці місії — астронавти без льотної кваліфікації, які займалися лише науковими експериментами та обслуговуванням обладнання на борту.

Сьогодні вимоги дещо відрізняються від тих, що були півстоліття тому, проте в NASA, як і раніше, шукають на роль астронавтів людей із відмінною професійною підготовкою та психологічною стійкістю. Обов’язковою умовою є громадянство США, а також необхідний ступінь магістра в галузі STEM, медичний ступінь або льотна кваліфікація. Потрібен понад дворічний досвід роботи за фахом, а для пілотів — не менше 1000 годин нальоту в якості командира реактивного повітряного судна. Обмежень за віком немає, але є медичні стандарти, яким слід відповідати на момент подання заявки.

Хоча NASA висуває до майбутніх астронавтів високі вимоги, бажаючих все одно дуже багато. Наприклад, на 24-й набір у 2025 році агентство отримало понад 8000 заявок, з яких обрали лише 10 осіб, тобто менше 1%.  

Процес відбору нагадує багатоступеневу воронку. Спочатку комісія з оцінки кандидатів, до складу якої входять діючі астронавти та менеджери, переглядає анкети й скорочує список до кількох сотень осіб. Потім черга понад 2000 перевірок: фахівці NASA ретельно вивчають кожне досягнення в резюме та кожен рядок у біографії. Близько 120 осіб, які потрапляють у фінал, вирушають до Космічного центру імені Джонсона в Г’юстоні, щоб витримати десятки співбесід і медичних тестів. І лише за їхніми результатами обирають тих, хто матиме статус ASCAN — кандидата в астронавти. Але навіть він не гарантує, що його власник коли-небудь полетить у космос.

Від статусу ASCAN до астронавта NASA — два роки підготовки 

На кожного кандидата в астронавти чекає дворічна базова програма, після завершення якої вони офіційно стануть астронавтами NASA та отримають право бути призначеними до екіпажу. Ця програма поєднує військову, наукову й інженерну підготовку, розбиту на 16 дисциплін: системи життєзабезпечення, навігація, робототехніка, управління науковими експериментами на борту, робота у відкритому космосі. Абсолютно всі кандидати, навіть вчені, проходять льотну підготовку на реактивному навчальному літаку T-38 Talon. 

Центральним елементом підготовки стають тренування під водою. Лабораторія нейтральної плавучості в Г’юстоні — один із найбільших басейнів у світі, який вміщує повнорозмірні макети модулів орбітальної станції. А робота в скафандрі під водою імітує стан невагомості краще за будь-який інший наземний метод. У таких умовах астронавти вчаться обслуговувати обладнання, виконувати ремонт у скафандрі та діяти в нештатних ситуаціях — якщо щось піде не так, реагувати слід негайно.

Окремо астронавти NASA тренуються виживати в екстремальних умовах, для чого проходять підготовку до дій після позаштатної посадки: у лісі, в горах, у пустелі, на воді. Якщо корабель приземлиться не там, де планувалося, екіпаж повинен вижити і дочекатися допомоги. Це не просто формальність: були випадки, коли екіпажі опинилися далеко від розрахункової точки посадки. Наприклад, у 2018 році через дві хвилини після старту спрацювала система аварійного порятунку, і апарат з двома астронавтами приземлився за 200 миль від космодрому (члени екіпажу вижили).

Паралельно астронавти відпрацьовують навички на симуляторах. Повнорозмірні макети кораблів і модулів станції відтворюють кожен етап місії: від запуску до стикування. Тут екіпаж вчиться поводитися в штатних і нештатних ситуаціях, переходити на аварійні протоколи знову і знову, поки не доведе свої дії до автоматизму.

Психологічна стійкість так само важлива, як і професійні навички

Фізичну підготовку можна виміряти й побачити, а з психологічною все інакше. Але саме вона може стати вирішальною при відборі астронавтів, які вирушать у космос із черговою місією NASA.

Психологічний відбір починається до першого офіційного інтерв’ю і триває упродовж усієї кар’єри. Кандидатів оцінюють за кількома параметрами: стресостійкість, вміння працювати в команді в умовах тривалої ізоляції, емоційний інтелект, швидкість прийняття рішень під тиском. На стресових співбесідах психологи ставлять провокаційні запитання, навмисно перебивають, критикують, жорстко обмежують час на відповідь. Щоб подивитися на реакцію, кандидату можуть сказати, що він невірно розв’язав завдання, насправді вирішене правильно.

Саме так відбирають кандидатів, які зможуть продовжувати працювати, навіть коли втомилися, ізольовані від суспільства, відчувають біль або мало сплять. Дослідники з Університету Небраски в Лінкольні, які вивчали саме психологічну стійкість, дійшли висновку: під час відбору кандидатів NASA вона так само важлива, як і оцінка професійних навичок.

Ще один критичний момент стосується конфліктів: вони виникають серед членів екіпажу не через особисту несумісність, а внаслідок накопиченої втоми та неможливості контролювати ситуацію. Посилює негатив ще й постійний шум: наприклад, на МКС він сягає 72 децибелів — приблизно так само сприймається типовий офіс типу open-space. При цьому ізоляція від Землі нікуди не зникає, скільки б шуму не було навколо. Якщо радянські методи підготовки передбачали використання сурдокамер, то в NASA проводять багатодобові симуляції місій у замкнутому просторі. У межах однієї з таких програм, яка називається Human Exploration Research Analog (HERA), екіпажі живуть і працюють у герметичному модулі без доступу до зовнішнього світу від 45 до 60 днів.

Що далі від Землі, то складніше пережити ізоляцію. Якщо говорити про майбутні польоти на Марс, то екіпаж зіткнеться із затримкою радіосигналу від 3 до 22 хвилин у кожен бік, а отже, не зможе отримувати підказки з наземного центру управління польотами. Щоб мінімізувати ризики розвитку такої ситуації, у NASA вже розробляють автоматизовані інструменти психологічної самодопомоги — системи підтримки, що працюють 24 години на добу без участі фахівця, адаптовані до умов тривалої ізоляції в замкнутому просторі. По суті, це та сама психологічна терапія, але для зручності вбудована в бортове ПЗ.

Що далі?

Artemis II стала генеральною репетицією перед наступною місією, яка має доправити астронавтів на поверхню Місяця. Далі — підготовка екіпажу до роботи на постійній орбітальній станції Gateway на навколомісячній орбіті і, нарешті, до польоту на Марс. Шлях туди забере близько дев’яти місяців в один бік, а загалом екіпаж проведе в ізоляції майже три роки — достатньо довго, щоб випробувати на міцність навіть психологічно найстійкішу людину. Отже, процес підготовки астронавтів знову зміниться. Зараз їм біля 25 років, і вони ще не знають, що на них чекає попереду.

З 1959 року відбір NASA пройшли 370 осіб. Серед них — 212 військових і 138 цивільних фахівців, 191 пілот і 159 тих, хто прийшов у космонавтику з науки та інженерії, не маючи льотної кваліфікації. До 1977 року включно астронавтами NASA могли стати лише чоловіки. Але вже в січні 1978 року агентство оголосило новий набір, і в ньому опинилися одразу шість жінок. Хоча до відправлення в космос першої американки залишалося п’ять років, з кожним наступним набором частка жінок продовжувала зростати.

За шість десятиліть у професії астронавта NASA змінилося дуже багато, але залишилося головне — сенс. Слово “астронавт” походить від грецького ἄστρον (astron — зоря) і ναύτης (nautes — мореплавець), що буквально можна перекласти як “зореплавець”. Вперше цей термін вжив у 1880 році англійський письменник Персі Грег у романі “Крізь Зодіак” як назву космічного корабля. З початку освоєння космосу людиною кораблі, скафандри та цілі місій змінилися. Але кожен на борту — пілот, вчений чи інженер, — як і раніше, виконує місію, покладену в назві його професії.