Винищувачі супутників: історія космічної зброї

На початку 2024 року американські політики і ЗМІ попередили про серйозну загрозу національній безпеці, що походить від росії. За витоками інформації, вона пов’язана з діями країни-агресора в космосі. Повідомлялося, що москва планує розмістити на навколоземній орбіті ядерну зброю, призначену для використання проти супутників.

Тож не буде зайвим згадати історію протисупутникової зброї, а також розповісти, чому навіть за часів Холодної війни розміщення ядерної бомби на орбіті вважалося поганою ідеєю.

Ранні американські проєкти

Запуск першого “Супутника” шокував більшість американців. Деякі гарячі голови в США закликали знищити радянський апарат, коли він наступного разу пролетить над американською територією. Але навіть якби Пентагон і зважився на такий крок, на той момент він все одно не мав у своєму розпорядженні жодних засобів, що давали змогу збити порушника спокою.

Не дивно, що наприкінці 1950-х у США було розгорнуто цілу низку проєктів, метою яких стало створення протисупутникової зброї. Ранні прототипи були модифікованими балістичними ракетами, що запускалися зі стратегічних бомбардувальників. Оскільки точність систем наведення у ті часи залишала бажати кращого, єдиним варіантом для забезпечення гарантованого ураження цілі було оснащення їх ядерними боєголовками.

Уже 1958 року американські військові провели перше випробування протисупутникової ракети High Virgo, яку запустили з літака. Воно завершилося невдачею, як і три наступні запуски, після чого програму було закрито. Більш успішним виявився проєкт Bold Orion. Під час тестів ці ракети пролітали на достатній відстані від супутника-мішені, щоби вразити його ядерним вибухом. Утім, їх теж так і не взяли на озброєння.

Замість цього на початку 1960-х американські військові взялися за розробку протиракети наземного базування LIM-49 Nike Zeus. Її основне призначення полягало в перехопленні радянських ракет, але також була створена і протисупутникова модифікація з термоядерною боєголовкою. У період з 1964 до 1967 року одна боєготова ракета була встановлена на атолі Кваджалейн.

Утім, протисупутникові можливості Nike Zeus були відверто невеликими. Вона могла перехопити космічний апарат у радіусі 400 км від точки запуску і не вище за 300 км. Тому незабаром Nike Zeus замінили на потужнішу ракету. Бойовий радіус Thor становив 2800 км, здатність перехоплювати цілі — на висоті до 1300 км.

У період з 1964 до 1970 року дві ракети Thor стояли на бойовому чергуванні на острові Джонстон, ще дві зберігалися в арсеналі бази Ванденберг. Однак, навіть з огляду на покращені характеристики, можливості системи з перехоплення супутників все одно залишалися вкрай скромними, а наявність ядерних боєголовок унеможливлювала її застосування в умовах звичайного конфлікту. Тому 1970 року ракети Thor з острова Джонстон вивезли, а через п’ять років офіційно оголосили про закриття програми.

Радянські винищувачі супутників

Радянські військові теж не лишилися осторонь ідеї створення “вбивць” супутників. Але, на відміну від американців, які зробили ставку на ракети, СРСР обрав інший підхід. Було вирішено побудувати справжнісінький космічний перехоплювач під управлінням космонавтів. Основою для нього мав стати новий корабель “Союз”.

У період з 1963 до 1967 року радянські конструктори розробили кілька проєктів бойових космічних кораблів. Якщо спочатку передбачалося, що його використовуватимуть винятково як винищувача супутників, то надалі концепцію переробили на користь універсального корабля (7К-ВІ), здатного займатися фоторозвідкою, стикуватися з військовими орбітальними станціями, оглядати ворожі космічні апарати і, за потреби, знищувати їх. Залежно від проєкту, це можна було зробити або за допомогою невеликих ракет, або з модифікованою авіагарматою.

Спочатку проєкт універсального бойового корабля підтримувало керівництво космічної галузі та Міністерство оборони СРСР. Його планувалося взяти на озброєння вже 1969 року, але потім програму зупинили.

І хоча керівництво СРСР відмовилося від ідеї пілотованого орбітального перехоплювача, незабаром радянські військові все ж таки отримали у своє розпорядження інший засіб для знищення космічних апаратів, створений у межах програми, відомої як “Винищувач супутників”.

Суть концепції була такою. На навколоземну орбіту виводився супутник, оснащений зарядом вибухівки. За допомогою двигунів він зближувався з мішенню, після чого вибухав, вражаючи її осколками. Плюсом системи вважалася її відносна дешевизна, а також можливість застосування в неядерному конфлікті.

Перше випробування космічного камікадзе з підривом мішені в космосі відбулося 20 жовтня 1968 року. Надалі радянські інженери провели додаткові тести, щоб допрацювати систему. “Винищувач супутників” був офіційно прийнятий на озброєння в 1978 році і стояв на бойовому чергуванні до 1993-го. Як своєрідну “спадщину” система залишила після себе близько 900 уламків, що утворилися в результаті численних випробувань. Деякі з них усе ще збирають пилюку на орбіті.

Літак проти супутника

Після певної розрядки в міжнародних відносинах у середині 1970-х, початок наступного десятиліття ознаменувався новим витком гонки озброєнь. До того моменту американська розвідка вже знала про радянські “винищувачі супутників”. Не дивно, що Пентагон також захотів отримати нову зброю для знищення космічних апаратів.

Військові вирішили повернутися до витоків — запуску протисупутникових ракет з літаків, що давало змогу посилити мобільність системи. А оскільки за минулі чверть століття системи наведення зробили великий крок уперед, їх уже не потрібно було обладнувати ядерним зарядом.

Так на світ з’явився проєкт протисупутникової ракети ASM-135 ASAT, що призначалася для встановлення на винищувачі F-15. Після кількох тестів було ухвалено рішення провести випробування з перехопленням справжнього супутника. Воно відбулося 13 вересня 1985 року і було вдалим. Льотчик Даг Пірсон випустив ракету з висоти 11,5 км і поцілив у апарат Solwind P78-1, що перебував на 555-кілометровій орбіті.

Але, попри успіх тесту, ASM-135 так і не прийняли на озброєння. По-перше, вартість розгортання необхідної кількості ескадрилей F-15 з ракетами виявилася занадто високою. А по-друге, розрахунки показали, що вони все одно зможуть вразити не більше чверті ймовірних цілей. Врешті 1988 року програму закрили.

У СРСР теж був проєкт протисупутникової авіаракети 79М6 (“Контакт”), яку належало запускати з винищувача МіГ-31. Однак до повноцінного тесту ракети з перехопленням космічних цілей справа не дійшла. Після розпаду СРСР роботи над системою були заморожені. За деякими даними, зараз росія знову розробляє проєкт протисупутникової авіаракети, але на якій стадії він перебуває, поки що невідомо.

Також не можна не згадати про радянську “Зірку смерті” — бойову орбітальну станцію “Скіф”, яку збиралися оснастити лазером для знищення боєголовок і супутників. Її динамічний прототип “Полюс” був запущений ракетою “Енергія” 1987 року, але внаслідок помилки не зумів вийти на орбіту і впав у Тихий океан. Незабаром після цього проєкт закрили через відсутність фінансування.

Протисупутникові випробування ХХI століття

Завершення Холодної війни на деякий час призупинило проєкти зі створення “вбивць” супутників. Проте перерва була недовгою. Уже на початку XXI століття провідні держави інтенсифікували роботи з конструювання подібної зброї. Першими були США. У межах програми з вибудовування Національної системи протиракетної оборони американські військові почали активні випробування ракет шахтного базування GBI (Ground-Based Interceptor) і ракет SM-3 (RIM-161 Standard Missile 3), які розміщують на кораблях. Їхнє основне призначення — перехоплення боєголовок балістичних ракет. Але ці системи можна використовувати і для знищення супутників на низьких орбітах. Наразі на бойовому чергуванні перебувають 44 GBI і невідома кількість SM-3 (крім США, вони стоять на озброєнні Сил самооборони Японії).

Наступним став Китай, 2007 року провівши сумнозвісне випробування протисупутникової ракети. Вона вразила метеосупутник FY-1C, що перебував на 865-кілометровій орбіті. Всупереч успіху, тест завдав помітної шкоди міжнародному іміджу країни. Знищення FY-1C призвело до утворення понад 3000 уламків. Це на чверть збільшило тодішню кількість космічного сміття. Відтоді Китай утримується від випробувань із реальним руйнуванням супутників.

Лише за рік після китайського тесту американські військові використали ракету SM-3, щоб збити розвідувальний супутник USA-193, який вийшов з ладу. Формально, метою операції стала турбота про екологію Землі — усередині апарата містилося кілька сотень кілограмів отруйного гідразину. Утім, мало хто сумнівався, що насправді запуск став американською “відповіддю” Піднебесній. Оскільки USA-193 перебував на низькій орбіті, уламки, що утворилися внаслідок перехоплення, досить швидко згоріли в атмосфері.

У 2019 році до клубу країн, які зуміли вразити ціль у космосі, увійшла Індія. Її ракета збила супутник на низькій 286-кілометровій орбіті.

Напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну росія теж провела випробування запущеної з Плесецька протисупутникової ракети, збивши апарат “Космос-1408”. Тест обурив усіх своєю нерозсудливістю. Річ у тім, що орбіта знищеного супутника проходила лише трохи вище МКС. Тому вже за рік його уламки почали перетинатися з орбітою станції.

Є припущення, що серію витоків із систем охолодження російських космічних кораблів у 2022 і 2023 роках якраз і спричинило влучання в них уламків “Космоса-1408”.

Наслідки ядерного вибуху в космосі

Отже, на сьогодні у всіх провідних держав є засоби, що дають змогу за необхідності збивати супутники. То звідки ж у росії з’явилися плани щодо використання для цього ядерної бомби?

Основна причина — невблаганно зростаюче технологічне відставання рф як від країн Заходу, так і від формальних союзників на кшталт Китаю. Системи глобального інтернету (як-от Starlink) і супутникові сузір’я приватних компаній, що дають змогу цілодобово стежити за будь-якою цікавою ділянкою земної поверхні, назавжди змінили правила гри. Водночас вони складаються із сотень, а то й тисяч апаратів. У жодної країни просто фізично не знайдеться потрібної кількості протисупутникових ракет, щоб під час війни завдати таким угрупованням значної шкоди. Тим паче, що ті ж Starink збираються конвеєрним методом, і знищений апарат можна досить швидко замінити.

У цій ситуації єдиний варіант — зробити так, щоб земна орбіта в принципі стала непридатною для використання космічними апаратами. Тут і знадобиться атомна бомба. Ще наприкінці 1950-х — на початку 1960-х американські та радянські військові провели серію ядерних випробувань у космосі. Вони показали, що якщо підірвати на орбіті атомну бомбу, це призведе до утворення навколо Землі штучного радіаційного поясу. Звісно, з часом він розсіється, але до цього встигне наробити чимало лиха.

Класичним прикладом є проведене 1962 року випробування Starfish Prime, коли на висоті 400 км над Тихим океаном було підірвано 1,4-мегатонну водневу бомбу. У той час навколоземна орбіта була ще практично порожня. Втім, радіаційний пояс, що виник після вибуху, призвів до швидкого виходу з ладу низки космічних апаратів. За деякими оцінками, загалом Starfish Prime знищив або спричинив помітне скорочення терміну служби до третини всіх супутників, що існували тоді. Наслідки вибуху доводилося враховувати й під час планування пілотованих космічних місій.

Якби такий вибух стався зараз, він призвів би до значно нищівніших наслідків. Насамперед під ударом опинилися б комерційні супутники, чия електроніка, на відміну від військових апаратів, не захищена від радіації та електромагнітного імпульсу. За деякими оцінками, з ладу було б виведено до 90% апаратів на низьких орбітах. Екіпажу МКС довелося б терміново евакуюватися на Землю, а саму станцію було б втрачено. Хоча, за іронією долі, частина тих самих супутників Starlink завдяки наявним у них механізмам маневрування, можливо, встигла б урятуватися, піднявшись на вищі орбіти.

У будь-якому разі слід розуміти, що ядерна бомба в космосі є абсолютно невибірковою зброєю. Утворений унаслідок вибуху радіаційний пояс вплине на всі космічні апарати, незалежно від країни виробництва. Фактично, це засіб, який можна застосувати лише в умовах тотальної війни на знищення, коли одній зі сторін уже зовсім нічого втрачати.

Не найкраща ідея

Для того щоб підірвати ядерну бомбу в космосі, її не обов’язково тримати на орбіті — для цих цілей цілком підходять протиракетні засоби. Навіть за часів Холодної війни ніхто і ніколи не розміщував ядерну зброю в космосі. І це сталося не внаслідок небажання військових поширювати гонку озброєнь ще й на космос, а з суто практичних міркувань.

На перший погляд, концепція ядерної бомби в космосі досить спокуслива, оскільки її можна як застосувати проти супутників, так і скинути на якусь ціль. Але це оманливе враження. Передусім апарат із бомбою завжди буде на виду, а його орбіта — заздалегідь відома. Будь-яка її раптова зміна викличе тривогу і може стати приводом для вжиття превентивних заходів у вигляді попереджувального удару. Бо звідки іншій стороні знати, що ядерний заряд не збираються от-от використати?

Але куди важливішим є питання безпеки. Запуски ракет час від часу завершуються аваріями. І нехай навіть країні байдуже на свою територію і громадян — а що, коли ракета впаде на теренах іншої держави?

Ба більше, у разі якщо бомба буде успішно виведена — що робити з нею після того, як термін експлуатації супутника добігає кінця? Припустимо, ядерний заряд можна повернути на Землю в якійсь капсулі. А якщо вона відхилиться від мети? Або ж хтось вирішить, що це прикриття для атаки, і завдасть превентивного удару? А як вчинити, якщо супутник просто вийде з ладу і потім неконтрольовано зійде з орбіти? Адже ані для кого не є таємницею жалюгідний стан російської електроніки, через що космічні апарати рф живуть відчутно менше за західні.

Таких запитань надзвичайно багато, на відміну від зрозумілих відповідей на них. І саме тому ще далекого 1967 року провідні країни підписали Договір про космос, який заборонив розміщення там ядерної зброї. Уже тоді всі чудово розуміли, що ядерна бомба на орбіті створює занадто багато нових ризиків, однак практично не дає жодних переваг.

Очевидно, що росія вже давно ігнорує міжнародні договори, і вона все одно може наважитись на такий крок. У ситуації, коли її керівництво живе в геополітичних фантазіях, можна чекати чого завгодно. Але розміщенням ядерної зброї у космосі вона, найімовірніше, лише створить сама собі нові проблеми. І тут, звісно, можна було б позловтішатися. Тільки от ядерна зброя в космосі стане великою проблемою не однієї окремо взятої країни, що раптово збожеволіла, а й для всіх жителів нашої планети. Тож залишається сподіватися, що ми все ж не побачимо такого розвитку подій.